— Ну ні фіга собі! — обурилася Аврора.
— Вибачте. Дуже треба — поклав їй на плече теплу долоню Гірой. — Я ввечері все справлю.
Оцей доторк долоні просто затуманив Аврорину свідомість, загіпнотизував її так, що вона навіть не писнула у відповідь, про що дуже пожалкувала вже через п’ять хвилин, коли мужні хлопці в масках зникли. На місці вхідних дверей зяяла діра, а самі двері мирно відпочивали, обпершись об стіну.
— Ну, що ти скажеш на це, Марусю? — спитала Аврора.
Маруся також була шокована. Вона дивилася в діру, неначе то був тунель «на той світ».
«Ну, не й*& твою мать?» — вже вкотре за останні дні подумала Аврора.
Їй нічого не лишалось, як випити Марусиного відвару і завалитися в ліжко.
Маруся зробила те саме.
Вони солодко спали, поки хтось не подзвонив.
Аврора великим зусиллям волі змусила себе сповзти з ліжка і вийшла в коридор. Вхідні двері відчиняти не довелося. В дірі стояла незнайома жінка, шоковано споглядаючи картину «Куліковская бітва» в модерному київському варіанті.
— Добрий день! — привіталася Аврора, подумавши, що не такий уже він і добрий.
На підтвердження цієї думки вона знову розкашлялась.
— Так це правда! — тільки й змогла видушити з себе незнайомка.
— Що саме? — крізь кашель прохрипіла Аврора.
— Значить, ви дійсно його коханка…
Аврора на мить затихла. В її очах спалахнув спогад про мерседес із написом «кобель». Це що, дружина Юриного папашки? Тобто Юрина мамашка? Цього тільки їй не вистачало!
— Слухайте, люба моя, я не маю сил з вами говорити про те, чого ніколи не було і бути не могло! — почала вона й безсило впала на диван, де до речі, була дуже акуратно, можна сказати, по-військовому, складена постіль Гіроя.
— Він кашляє точнісінько як ви! — сказала незнайома жінка.
— Со вот?[2] — у відповідь Аврора промовила улюблену фразу Лариски, вчительки англійської мови на прізвисько Ларьок.
— Отже, ви хворі на один і той самий вірус!
— Ну, і?..
— Значить, у вас роман…
— Блін, ще цього мені не вистачало! Та я вашого чоловіка бачила рівно три рази в житті!
— Цього не може бути, ви працюєте в одній школі…
І тут Аврору осяйнуло.
— Так ви не… Значить, ви жінка… — вона затнулася… — То чия ви жінка?
— Олекси Тарасовича!
— А, так би зразу і сказали! Це повністю міняє справу! — бовкнула Аврора і зрозуміла, що ляпнула явно щось не те.
— Так, ви праві, з Олексою Тарасовичем ми бачилися трохи частіше, ніж тричі в житті… Але… Ми тільки колеги…
— Я читала вашу переписку, — заперечила жінка.
— Що? — перелякалась Аврора.
— Я читала ваші імейли.
— Ви що, хакер?
— Ні, я найняла хакера.
— Піздєц…
Жінка Олекси Тарасовича, задається, була шокована вже вдруге за останні десять хвилин, тепер уже вульгарністю коханки свого чоловіка.
Тим часом Аврора пробувала згадати, які дурниці вона писала Олексі Тарасовичу під час їхнього роману. І нічого путнього так і не згадала. Це було її особливістю. Коли вона собі казала «Кінець! Забудь його!» — вона справді все витирала зі своєї пам’яті, як з комп’ютера.
— Як вас звати? — примирливо спитала Аврора.
— Мирослава.
— Слухайте, Мирославо, це були тільки сеанси психотерапії, не більше. Часом ми — члени асоціації психотерапевтів (збрехала вона, навіть не почервонівши), — експериментально застосовуємо деякі фривольності у поводженні з клієнтом… Але тільки на папері або у віртуальному просторі…
Мирослава вийняла з сумочки роздруківки, де малиновим маркером було виділено цілі пасажі.
«Блін, цього ще не вистачало!» — обпекло Аврору, і вона знову захлинулася кашлем.
Мирослава почала цитувати:
— …«Мій солодкий Болгарії русский солдат! Я просто втрачаю контроль над собою, коли згадую твоє артилерійське орудіє, яке так влучно потрапляє в мої найінтимніші місця!».
«Це я таке писала? Ну й ідіотка!» — подумала про себе Аврора і, щоб замаскувати своє збентеження, знову закашлялася.
Тим часом Мирослава вела далі:
— Ось іще: «Альошка, працівний мальчішка! Твій довгий язик ящіркою лоскотав плід мого манго… Я не можу заснути, бо, згадуючи про це, кінчаю…».
Аврора скривилася: «Фе, як я могла!».
— Іще читати? — в упор глянула на Аврору Мирослава.
Та знову закашлялась і заперечливо відмахнулась.
— З вас могла б вийти чудова Франсуаза Саган! — єхидно промовила дружина Художніка.