— Стоп! — перебила Аврора. — Співаймо замість «вона» — «воно».
Мирослава з недовірою подивилася на Аврору, але слухняно виконала її наказ:
— А воно, а воно… — заспівала вона і затнулася.
— Справжнісіньке гімно! — закінчила фразу Аврора.
Мирослава спершу шоковано на неї подивилася, але потім розреготалася.
— Тільки не гімно, а гівно… — додала вона крізь сміх.
— А ще краще — по-київськи: гавно!
Мирослава ржала.
— А, може, гамно?
Підпилі молоді жінки мало не валялися по підлозі.
— Отже, повторюємо закріплений матеріал! — наказала Аврора.
І вони разом завили:
І на хвильку зробили паузу. Аврора перебувала у стані натхнення:
— І ні з’їсти… — почала вона.
— …і ні взяти, — додала Мирослава.
— …бо смердітиме воно! — це вже Аврора.
Мирослава просто качалася від сміху.
— Що ж мені робити зі своїм гімном, Аврорко, га? — крізь сльози спитала вона.
— Мені треба хоч одним оком поглянути на нього.
— Організуєм.
І вони знову цокнулися келихами.
— Я повинна тобі сказати таке, — знахабніла Аврора. — Не знаю, що в тебе там за супермен-коханець, але твій Олекса — досить пристойний маскулінний екземпляр. Тільки ти його затюкала, а він, як слимак, заліз у свою хатинку. Витягни його звідти, там є з чим погратися!
— Ти думаєш?
— Я не думаю, я знаю!
І вони знову розсміялися.
— Ну, розкажи мені про нього. Я вже з ним сто років не спала! — попросила Мирослава.
— Там таке багатство в штанях! Просто печера Алі-Баби і сорока розбійників. Невже у твого коханця краще?
— Не думаю, — засумнівалася Мирослава. — Але він ним спритніше володіє…
— Ти дурна. Занехаяла свого чоловіка, а мені довелося його ремонтувати. До речі, з тебе ще за ремонт, — пожартувала Аврора.
— Ну, і як він тепер?
— Спробуй сама, оціни мою роботу.
— Сьогодні ж спробую, — рішуче обіцяла Мирослава.
— Раджу тобі поставити двох чоловіків поряд: Олексу і твого коханця, і серце підкаже, хто тобі потрібен.
— Яволь!
У цю мить пролунав дзвоник у двері.
— Хто це? — спитала Мирослава.
— Мабуть, мій самашедший коханець, — припустила Аврора.
— Той самий? — Мирослава показала на свого носа, маючи на увазі Аврориного.
— Ага.
І вони знову пирхнули від сміху.
П’яна Аврора притулила палець до губів, мовляв, мовчи! І пішла, хитаючись, до дверей.
Вона відчинила вхідні двері, і там справді стояв Він.
Юстас. Могутній танк. Гірой. Шерлок Холмс. Месінг. Кевін Костнер. Бодігард. І таке інше.
Мирослава почала поспішком збирати речі і дякувати Аврорі «за бездоганний психотерапевтичний сеанс», а та по-діловому спитала:
— Помогло?
— Ще й як! — і вони знову розреготались, як дурні баби.
Аврора і Гірой стояли одне проти одного, уникаючи зорового контакту. Їм обом було якось ніяково від того, чим вони безсоромно займалися вчора.
— Як справи? — несміливо спитала Аврора.
— Та так собі…
— А чого так?
— Якийсь ідіот зіпсував мені службову машину.
— Як?
— Обписав балончиком…
Аврора завмерла.
Отже, «підар», дописаний на машині Олекси Тарасовича, «кобель» на машині Юриного папашки — це не випадковість. Отже, це робить хтось із її обажателів. І вона знала, хто. Це Юра.
— А що тобі написали? — обережно спитала вона у Юстаса.
— Не можу сказати.
— Козел?
— Ні.
— А що?
— Бугай.
«Дуже влучно!» — сказала вона собі і ледь стрималася, щоб не розсміятися.
— Як твій ніс? — натомість спитав Гірой.
— Трохи зменшився. Але синяк доводиться маскувати пудрою. А ти як?
— Трохи спина пече.
— Чого раптом?
— Там твої подряпини від циркуля, як рілля на полі. Забула? Ти не продезинфікуєш мені рани?
Аврора згадала свої вчорашні садистичні вправляння і почервоніла.
— Так, звичайно. Зараз подивлюся, що у мене є в аптечці.
І вже з ванни:
— Який тобі колір більше подобається: жовтий чи зелений?
— Зелений, а що?
— Тебе зеленкою чи йодом помастити?