– Отсе ти, Радько, добре нагадав про горілку, – казав йому Нечипір. – Чи не хоч по чарці, ради вашого празника? Ходім до мене, у мене є добра горілка. – Се ж Ничипір, кажучи, брехав; який син у нього і крапля була у господі? Одно те, що ні за що було сього добра й купити, а друге, що й Пріська не таківська була, щоб держати горілку дома, бо Нечипір добравсь би до неї, де б вона не була захована; а се Радька він підмовляв, аби б тільки з церкви вийти, а там би він і чкурнув, нехай би його Радько опісля позивав за брехню. Так що ж бо! І тут сердешному Нечипорові невдача! Радько йому, кріпко здихнувши, каже:
– Ні, братику, ні! Сього вже й не згадуй. Рада б мама за пана, так пан не бере. Пішов би за тою чаркою не то що до тебе, та хоч би і за десять верстов, так що ж! куди я її питиму? Бач, живота катма! У горло віллю, а вона й вибіжить, і мені смаку не дасть, тільки добро занапащу; нехай зостається вона добрим людям…
– Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдім з церкви, – казав Нечипір, усе-таки піднімаючись на хитрощі.
– І сього добра не вживаю. Віддячують тут добре за сюю поваду.
– Як так?
– А от як, от бач, я здорово нюхав кабаку та тім світі, так ось мені повнісінький ніс гробаків, та так, братику, лискочуть і вдень і вночі, що не то що, по усій домовині місця не знайдеш. Свербить у носі та й свербить, а не чхнеш.
– Бач, як у вас поводиться, – дивувався Нечипір. – Так хіба є кара у вас за гріхи?
– Де-то вже нема! – каже Радько. – За кабаку ніс відвіча; от я ж таки любив тягнути горілочку, так усі кишки разом і пропали, так що хоч відерко улий, то не зостанеться ні краплі. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повідпадають і руки скандзюбить у три погибелі. А жінкам, братику, жінкам, так що то достається! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тільки що піткнеться на наш світ, та й дума б то по старовині, щоб і тут пащикувати, та прийметься за зводи та за переводи; а тут їй зараз у рот і сіла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за піднебіння, що ні якою силою її і не відірвеш. А котора, не тільки молодиця, та й дівчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубків, чи хоч і на нашого братчика, та кожному нищечком признавалася, що тільки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жінка, та від мужика другим сорочки мила… та стьожки у комір давала, та й друге що-небудь… так таким вже зараз очі й пропали, а замість їх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-всяке, так що сором і у люди показатись. Є тут усім халепа! Або котра жінка проти закону піде, та стане мужика вчити…
– Так що такій? – мерщій перехопив Нечипір.
– Та що? Звісно: катюзі по заслузі; язику, щоб на мужика не гримала достається своє: жаба у нього ввіп’ється, а руки поскорчує та позводить, так що й коваль молотом не порозправляє.
– Знаєш же що, Прокіпович? – став прохати Нечипір Радька. – Будь ласкав, згадай, що колись і я тобі на нашому світі був у пригоді: ходім, зділай милость, на часинку до мене додому, та отсе усе, яка у вас наука є усяким жінкам, розкажи моїй Прісьці, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та мені волі не давати, та мене вчити. Тільки на часинку ходім, я тобі велике спасибі скажу і дуже буду дякувати.
– Ні, Нечипоре, ти мене хочеш під манастир підвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тільки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивів із церкви, а там ти і згинеш з очей, та й шукай вітра в полі. Ні, братику, не піду і тебе не пущу; бо й я радісінький твого вареника хоч покуштувати. Відколи я вмер, то ще вареника й не бачив. На проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи куті, чи буханців, чи крашанок, чи пирогів; так нічого з того нашому братчикові і не достається за вашими попами та дяками. Тогді і наш отець Микита, виглядаючи на те, що діється на кладовищі, тільки посмоктує, та поплямкує, та аж об поли б’ється руками: що б то робив? По бороді тече, а у рот не попаде. А наш брат так і мовчи. Так бач, як мені тебе пустити, коли я від тебе маю розговітись вареником? Ні, козаче! викинь із голови, щоб відсіля втекти. Мовчи та диш, а то щоб і тебе на локшину не покришили.