Раптом показав рукою на воду.
– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш її? Подвійні сірі крила, вона скрізь тут в нас літає і все жере в повітрі і на землі. Ще що скажу: ніколи вона не гине, як сатана, з’являється в різному вигляді. Коли пожовкнуть трава і листя на деревах, війне холодний осінній вітер, вона сідає на воду, скидає з себе крила і перетворюється на водяне страховище і там жере все, що зустріне. Прийде весна – в неї виростають нові крила, вона вилітає з води з роззявленою пащею, мов летючий змій, і кого спіткає – знищить. Заволоділа ця почвара землею і водою, вона завжди жадає здобичі. Чи не вона вразила людські серця, що люди гнітять одне одного.
– Якась чорна меланхолія, – сказав я, – затьмила твої думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками ніколи не дочекаєшся спокою.
– Ось і не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де панує вічна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лісі буду жити спокійно, про Аделю навіть і не спімну, адже між нами буде вічність. Вічність!..
– І рідний край забудеш?
– О, ні! – відповів. – Коли не повернуся на Вітчизну і помру десь самотній на вершині гори в чужій стороні, круки занесуть туди мої кістки; все ж таки краще бути після смерті з пташками, а не з хробаками.
Я пробув там цілий день; блукали з ним полями й лісами, і він‚ не вмовкаючи‚ говорив про свої марення. Затримав мене і на ніч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночі він часто схоплювався з ліжка і ходив по кімнаті, та й я спав небагато, адже щогодини мій сон перепинявся.
Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Він привітав мене з трохи веселішим виразом, розпитував про моїх знайомих, сусідів, про мене самого, чи часто я був удома після того, як ми попрощалися після школи, які я відвідав країни і як жив. Він дякував мені, що провідав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб раніше виїхати, він уклінно упрошував мене зостатися на обід. І я не міг відмовити його щирому проханню.
По обіді Северин приніс найліпшого вина, яке мав з давнього часу.
– Давай вип’ємо, – сказав він. – Це останнє побачення, зустрінемося вже хіба на тому світі.
Згодом наказав запрягти коней, далеко провів мене і попрощався зі слізьми. І дійсно, це була остання зустріч. Незабаром я довідався, що Северин залишив рідний дім, виїхавши назавжди, і тепер ніхто не знає, де він. Чи живе ще, чи, може, помер у чужій стороні і між чужого народу.
Привид
Отак ми собі слухали історії ротмістра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоїть висока жінка у білій, як сніг, сукні, з личком прегарним, як в ангела, на голові вінок зі свіжих троянд, а на руках тримає Дерев’яного Дідка. Ми остовпіли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.
Так ми сидимо якийсь час. Неждано відкриваються двері‚ і заходить до нашої кімнати господиня.
– Що таке? – здивувалася вона. – Цілу ніч гомоните, не чуєте, що вже другі півні проспівали, напевно, швидко почне світати.
– Пан ротмістр, – сказав господар, – так захопив нас своїми розповідями, що ми зовсім забули про сон, а до того ж всі ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жінку з квітами на голові, і Дідок такий же, як наш, був у її руках.
На тім і закінчилася наша розмова. Постелі підготували нам в цьому самому покої.
– Не поспішайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Світить денниця на сході, ніч була безсонна, але зате день буде погідний.
Побажавши доброї ночі, він вийшов з кімнати.
Декілька днів бавив я в приємних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час відчуваючи привітність і прямоту сердець всієї його сім’ї. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприємніший сон.
Зійшло сонце, погідний ранок, час у дорогу. Після сніданку я попрощався з усіма зі слізьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моїй душі.
З книги «Шляхтич Завальня»
Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що він робив: хлопців женив‚ дівчат заміж видавав, не бажаючи й знати про їхні симпатії: ні просьби, ні сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кінь і собака були йому дорожчими, ніж християнська душа. Мав він лакея Карпа, злого чоловіка; і вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали свої душі чортові. А було це так.
З’явився в нашому маєтку – невідомо звідки – якийсь дивний чоловік. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя і одяг його: низький, худий, завше блідий, великий ніс, як дзьоб хижої птахи, густі брови, погляд його – як в чоловіка в розпачу чи божевільного, вбрання його – чорне і якесь дивне, зовсім не таке, як в нас носять пани чи священики; ніхто не знав, чи був він світський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумілою мовою. Згодом відкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й інші диявольські штуки.
І хоч на ту пору я був зовсім молодий, проте мусів відбувати в маєтку чергу нічного вартівника, обходити всі панські будівлі і стукати молотком в залізну дошку. Не раз бачив, як опівночі в панському покої горіло світло, і він там з чорнокнижником постійно чимось займався; всі заснули, і тиша панувала на дворі, над крівлею панського будинку сюди і туди снували кажани і якісь чорні птахи. Сова, опустившись на крівлю, то реготала, то плакала, ніби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, і, осмілівши, вирішив я тихенько підкрастися до панського вікна і подивитися через шибу, що вони там роблять. Тільки-но я підкрався, як під стіною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.
Вона кинула на мене вогненний погляд. Я відскочив назад, побіг, як шалений, геть і ледве спинився за дві сотні кроків. Весь дрижав. Мені подумалося, що це сатана в образі того страховиська пильнував вікна мого пана, щоб ніхто не підгледів секретів, які там відбувалися. Я проказав «Янгола Божого» і хоч ніч улітку була ясна і тепла, тремтів, ніби на морозі. Дякувати Богу, що небавом заспівав півень, погасло світло в покої, і я, трохи вже заспокоївшись, дочекався сходу сонця.
Друга пригода також була дивною. Я рубав у лісі дрова. Сонце заходило. Дивлюся: ідуть дорогою пан з чорнокнижником і раптом повернули до густого соснового лісу. Я, маючи цікавість, крався тихенько слідом і ховався за деревом, маючи певність, що там мусять коїтися якісь чари. Усюди тихо, тільки десь далеко стукав дятел у спорохніле дерево. Бачу: на старому вивернутому дубі сидить пан, біля нього стоїть чорнокнижник і тримає за голову велику гадюку, яка чорної стяжкою обвила йому праву руку. Не знаю, що було далі, бо я від страху втік.
Третя пригода була ще страшніша. Хоч я свідком її і не був, проте чув від надійних людей, які про це говорили у всіх навколишніх селах. Опівночі наш пан, той гість сатанинський і лакей Карпо взяли в оборі чорного козла і завели його на могилки. Кажуть, що викопали вони з могили мерця, чорнокнижник вбрав на себе небіжчикову чумарку, забив козла і його м’ясом та кров’ю приносив якісь страшні жертви. А що там коїлося тієї ночі, не можна спімнути без страху. Казали, що якісь страшидла заповнили всеньке небо, якісь звірі, подібні до ведмедів, диків та вовків, бігали навколо, ревучи так, що пан з Карпом зі страху знепритомніли і попадали на землю. Не знаю, хто їх отямив, але після тієї страшної ночі чорнокнижник зник, і ніхто його потім не бачив.
Пан весь час журився, хоч мав золота й іншого багатства, скільки душа запрагне, та зробився ще лютішим, ніхто йому догодити не міг, навіть Карпа вигнав з маєтку і віддав наймитом одному заможному господареві. Та там він більше заважав, ніж помагав, бо, живучи з дитинства у маєтку, зробився лайдаком, до того ж упертим і неслухняним. До економа часто доходили скарги, і той переводив його з одної хати до іншої, але ніде він не міг місця нагріти. Нарешті Карпо попросив економа заступитися за нього перед паном, щоб дали йому будинок і кілька десятин землі, адже коли він сам зробиться господарем, то буде, мовляв, стараннішим. Пан згодився. Побудували йому новий будинок, відрізали кращі землі, дали пару коней, кілька корів та іншої худоби на розплід. Нарешті задумав він женитися. Але жодна хазяйська дочка не хотіла іти за нього, бо ніхто на його господарність не сподівався, добре знаючи, що в нього ні віри, ні Бога в серці нема.