Коли я підійшов до нього, він був мертвий…
Мене, як бачите, спасла мара – ведмедик, що перепинив дорогу.
З того часу я бачив свого ведмедика вже кілька разів. Я помітив, що в небезпечні хвилини, коли мені загрожувала смерть – а це бувало не раз, – раптом передо мною з’являється невеличкий, рудий ведмедик, усе той самий, весело дивиться мені в очі, ніби сміється і танцює передо мною на задніх лапах, поступаючи півколом вправо й вліво…
Це стало для мене ознакою, що небезпека щасливо минеться. І я в те вірив.
Передостанній раз ведмедик з’явився мені в суді.
Ви знаєте, панове, що в році 1905, коли починалася перша революція, я вивів із касарні свій полк і пустив його походним маршем через усе місто з червоними й жовто-блакитними прапорами, маніфестуючи прихильність війська до перевороту.
Хоч новий лад нібито й настав, хоч і був скликаний в Росії парлямент, проте недобитки самодержав’я розпочали цілий ряд судових процесів. Ви пам’ятаєте ті часи, коли ціла Росія була під судом, коли судили всіх учасників визвольного руху, навіть цілі установи й орґанізації, як от земства, лікарські й учительські спілки, залізничників, поштовиків, словом, найкращий цвіт громадянства. Судили й наш полк.
На мене, як на полкового командира, упала найбільша відповідальність за виступ полку в часи революції. Факти були проти мене, й доказів шукати не доводилося.
У мене ледве-ледве жевріла надія і то тільки через те, що солдати-свідки показували на суді, що я особисто не брав участи в цій демонстрації. Вони мене любили і, як після я довідався, змовилися мене порятувати.
Такі судові розправи кінчалися розстрілами. І от, коли процес підходив до кінця, голова суду дав мені останнє слово. Я підвівся з лави підсудних, щоб говорити, й остовпів… Стояв мовчки, як статуя. В судовій салі могильна тиша. Усі ждуть мого слова, а я німий…
Що ж сталося? А от що: на столі, за яким сиділи судді, з’явився ведмедик і затанцював… Танцює на задніх лапах – вправо і вліво – весело дивиться мені в очі, ніби посміхається…
Одриваю з трудом погляд од нього, перевожу на публику, – усі дивляться на мене, як на чудо, очевидячки ніхто ведмедика не бачить… А я за ведмедиком і суддів не бачу.
Нарешті ведмедик зник.
Я вже знав, що буду оправданий.
Весело, з усмішкою на устах, однак упевнено й коротко сказав лиш те, що змолоду готував себе до військової служби, що, як полковник, свідомо ставився й ставлюся до своїх обов’язків, що маю свої пересвідчення й ніколи їх не зраджував… Розумію, що армія опора для держави, для її ладу, що вона мусить піддержувати сучасний парляментарний устрій… Як член цієї великої армії я готовий вислухати спокійно справедливий вирок суддів.
Суд скінчив тим, що двох офіцерів із мого полку засудив до розстрілу, иншим випала менша кара. І тільки я один був зовсім оправданий.
З того часу я не бачив свого ведмедика аж дотепер. Потроху почав забувати про нього. Гадав, що ця мара не повториться вже. І от, під свіжим вражінням знову все пригадав і розповідаю вам, панове. А було це рівно тиждень тому.
Щоб вам було ясно, повернуся трохи назад. Після довгої й тяжкої боротьби українців з москвинами, коли нашу й галицьку армію перемогли не так вороги видимі, як невидимі – бактерії, почалася партизанщина. Скрізь по Україні вибухали повстання. Щоб одтягти увагу москвинів од України, я задумав похід на саму Москву. Під цим гаслом почав збирати охочих. Населення дуже спочувало цим заходам, бо кожному хотілося повернути своє добро, що його пограбували й вивезли на Московщину комуністи.
Швидко набрав я полк поверх тисячі баґнетів. Гадав, що по дорозі в поході до нас прилучатимуться нові й нові сили. Поки я муштрував своє військо, поки набирав старшин, москвини наблизилися всім своїм фронтом. Треба було битися або ж непомітно обійти їх фронт, я знав, що за фронтом дорога вільна аж до самої Москви. Ми рушили в обхід. Після триденного походу, коли фронт москвинів зостався далеко позад нас, ми несподівано натрапили на невідомі нам ворожі сили.
Моя розвідка донесла, що їх небагато. Я рішив дати перший бій.
Ранком почалося. Уже в бою виявилося, що сили московські були великі. Нас оточили. Я був ранений кулею в руку, довго держався, не вважаючи на це, нарешті почув сильну втому. Далі пожовкло мені в очах, закрутилася голова, земля захиталася під моїми ногами, і я нічого вже не пам’ятав. Опинився в полоні.
Спершу оглянув свою рану. Далі помітив, що я геть чисто пограбований. Тим, однак, не журився, бо ждав гіршого… Над вечір почував себе зовсім здоровим. Турбував мене мій полк. Що з ним сталося?