Вечоріло. Я вийшов у ліс і ліг серед гущавини. Земля, як мати, приймала мою журбу. В світі – гамір і праця пекельна, а тут – дрімучий ліс, що обгортає спокоєм.
Прийшла думка про карлика.
Колись в одну хвилю розніс би був його кістки, а тепер дивлюся більше в себе: життя навчило терпеливости.
Спокійно й не без серця дивився я на карлика.
«Це ж, – думав собі, – та несита, чорна сила, що давить людину, чатує по всіх закутках, щоб ограбити, здерти шкуру, затоптати в болото. Якщо пустиш собі кулю в лоб, то ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…»
Думки блукали, як змучені журавлі над морем.
Раптом я почув тупотіння в корчах. Здавалося, звір гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився – спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлик, однією рукою відпихається від землі, а в другій – прут.
Я схопився й заступив йому дорогу.
Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.
– Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матері!..
Я приступив до нього.
– Що верзеш?…
– Іди з дороги! – зашипів він і вдарив мене прутом.
Я схопив його за горло й підняв в одній руці. Він метався, але я робив тепер своє розважно й спокійно.
Пригнув грабову гілку, обернув її навколо шиї карлика і пустив його в повітря.
Після цього мене охопило омерзіння, я якийсь час блукав лісом, потім отямився і помчав до хати.
Тут стрінула мене несподіванка. Карлик мав занадто сильну шию і руки, щоб повіситися. Він розірвав гілку – полетів униз, прийшов додому і розповів усе матері. Я саме застав, як він із мачухою дер портрет моєї матері на куски, й обоє топтали його ногами.
Вони накинулись на мене, як хижі птахи, але не пройшло й хвилі – і я знайшов найпростіший спосіб, якого досі ніколи не пробував.
Я підбіг до мачухи, вхопив її за волосся, кинув на землю і почав бити. При цьому зауважив, що її тіло – як у рисі, що в ньому не домацаєшся кісточки. Та раптом чиїсь руки обкрутили мене в поясі, як вужівкою, – я впізнав карлика.
У мене мигнула думка, що так обкручуються і давлять моїх темних братів іноземні п’явки, і це вивело мене з себе.
Я вхопив карлика за ноги і почав бити ним мачуху, кидав на землю, як клубок. А він обгорнув руками голову й сичав одне:
– А таки мені нічого не вдієш!..
Моя лють перейшла в божевілля…
І ось я знову на чужині. В рідний край не вернуся ніколи.
В самоті і нудьзі ковтаю гіркий жаль.
Так минають дні за днями.
А ночами переслідують мене примари. Десь серед темряви постає переді мною в полум’ї гніздо гадюк, що поневолили мій народ, я тікаю в долину, а переді мною тінь аж до горизонту – купається в крові на спаленій, потрісканій землі: ніде – ні корчика, ні билини. Я падаю в провалля, а за мною з гори котиться голова карлика…
Як тільки задумаюся на самоті або спочину на хвильку – бісова голова летить за мною.
З цього часу образ матері не з’являється переді мною, але я чекаю його з надією і сподіванням…
Гнат Хоткевич
31.12.1877 р., Харків – 08.10.1938 р., там само.
Закінчив Харківський технольоґічний інститут. Перші оповідання опублікував у 1897 р. в журналі «Зоря», пізніше співпрацював з «ЛНВ». Вступив до хору Миколи Лисенка, виступаючи солістом-бандуристом. Взявши активну участь у революційних подіях 1905 р., змушений був емігрувати в Галичину. У 1909 р. організував на Гуцульщині Гуцульський театр, з яким виступав до 1912 р. Написав на гуцульські теми п’єси, романи «Кам’яна душа», «Довбуш», багато оповідань.
У 1912 р. повернувся в Україну, де його неодноразово арештовували. В 1920-х рр. викладав українську літературу та мистецтво гри на бандурі. У 1929–1931 рр. видавництво «Рух» випустило вибрані твори Г. Хоткевича у восьми томах.
Г. Хоткевич – автор історичних повістей «Авірон», «Берестечко», трилогії про Тараса Шевченка, біля двохсот музичних композицій.
23.02.1938 р. Г. Хоткевича арештували і згодом розстріляли.
Оповідання «Портрет» і «Біла» походять з видання: «Твори», т. 3, 4.10.1929.
Портрет
Фантазія
Тихо йшли вони удвох і вели бесіду. То була розмова сірого буденного життя. Відгомін безцвітних днів, років чувся в їх розмові, тези життєвої філософії. Дух їх тинявся серед базарів, поневіряючись за право участи в боротьбі за існування, й очі їх не зверталися з гімном хвали до блакитних небес…
Але нараз зупинились вони обоє, мов під примусом чиїмсь – зупинились перед вітриною пекарні.