…Тихо підіймається рука з-під чорного плаща… наче рухається нетерпляча крапелина на кінці зміїного знаряддя… Все вище, вище кінець той… А вона в своїй гордій неприступності, в своїй царственій величності і не помічає навіть того…
Нараз… мов хижий звір єхидний стрибнув, мов блискавка блиснула – впала смердюча крапелина на дивну щоку богині…
Ах!..
І на тому місці – опалена чорна пляма… Брудними патьоками розбризкалась вона по божественному рум’янцю, пропалюючи слід за собою… Зачувся похоронний дзвін, радісне скигління огидливих голосів. Чорне знамено розвилось над головою і, тріпаючи полотнищами в задимленому повітрі, мов нахабно сміялось: ха… ха… ха…
і знову прокинувся, знову судорожно стис руками подушку… «Забуття, забуття!»… просив глузд, а щось вище веліло думати, думати, думати…
Рано на другий день Лоріо вийшов з дому. Він простував до тої пекарні.
Двірники мели вулиці, лаялись; молочниці йшли з молоком; сонні нічні візники тихо плентались на своїх шкапах, і курява стояла на вулицях. Маґазин був ще замкнений.
Довго ходив Лоріо поблизу, обійшов той квартал довкола кілька разів – маґазин не відчинявся. Нарешті вийшов з пекарні сонний прикажчик, відкинув віконниці, порозчиняв двері. Лоріо наблизився до вікна – там нічого не було…
Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лоріо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарешті; підходив до вікна через кожні десять, п’ятнадцять хвилин – але там, як і раніше, нічого не було… Лоріо увійшов до маґазину.
– Будьте ласкаві, скажіть: де дівся той портрет, що був у вас виставлений учора? – спитав він.
– А право не знаю! Вчора вранці художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну, вчора ж увечері він і взяв його, а де дів, того вже я не знаю.
Лоріо вийшов – більш не було надії…
Щось кольнуло його в серце… він підняв голову і стрівся поглядами з портретом, виставленим на тій же вулиці, недалеко, в якійсь перукарні…
– По пекарнях… по перукарнях… – заболіло в серці.
Лоріо, обіпершись на залізне підвіконня, почав дивитись…
Він жив очима в тому портреті; йому хотілося злитись воєдино з тим полотном, щоб не тільки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вікна, півобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя. В чорному-чорному волоссі вилискувався алмазний серп, і прядки шовковистих кілець вилися над чолом; рожева, виткана з повітря й тіней, одіж стягнулась невеличким аґрафом на грудях, а на правому плечі, вирізьбленому самим божеством, красувалася розкішна рожа…
Лоріо стояв, схилившись обома ліктями на підвіконня, припавши лобом до віконного шкла. Біля нього збиралась вже кілька разів байдужа юрба, знову розходилась і знову збиралась; критичні замітки, іронічні й глупенькі, пошлі й бистроумні, – все те не чіпало його… Він стояв.
– Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увійшовши до перукарні.
– А там на портреті є його адреса.
Лоріо глянув на портрета і тепер тільки побачив, що на ньому й справді ізверху наліплено було картку, де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів, які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.
Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб’єкт.
– Чим можу служити?
– Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?
– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.
– Все одно… Скажіть, скільки вам дати?
– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…
– Ну ви собі зробите другий, не все одно?…
– Гмм. Ціна йому… п’ятдесят рублів.
Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…
– Знаєте що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.
Художник усміхнувся.
– Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.
– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.
Очі маляра загорілися.
– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.