Еге ж, усе це може трапитися: я цілком забув подумати про себе. Роздобути татові жінку — це одне, але чи хочу я при цьому нову маму для себе? Яка весь час буде разом з нами, яка всім керуватиме? І плестиме на шпицях?
І ще одне явилося мені в усьому жаху: я стану домашньо-плетеною дитиною! У плетених рейтузах, які нам колись одягали під пухові комбінезони в дитсадку. Котрі щипалися навіть крізь колготи. І повсюди — присутність повелительки, богомолихи-мачухи, яка надто голосно сміятиметься і неодмінно мінятиме щосезону штори на вікнах.
Ні, нізащо! А я ж хотів урятувати тата! А ще земну кулю і таке інше. Як я помилився! Бо нічого не стане ліпше. Лише гірше. Земля куля упаде, лиш засвистить за нею.
— Ні, Антоне, — кажу я сам собі. — Так не піде.
І я маю рацію. Бо дійсно, так не піде. У жодному разі. Хай собі Улла пише на бананах, скільки їй влізе, я ніколи не стану її прийомним синочком, обплетеним вовною з ніг до голови.
Якби я мав зараз перед собою свій список, то дописав би:
Мета: закрити проект пошуку жінки-мрії. NB: Негайно!
Як: показати себе нестерпним хлопчиськом. Теж: Негайно!
Тепер мені треба було б мати план дій. Добре, якби Іне була зі мною.
ВІДЛЯКАТИ БОГОМОЛИХУ
Навчання плетінню має бути, вочевидь, інтимною справою. Я, здається, розумію, чому ховався священик. Саме такою інтимною на вигляд є цієї миті ситуація на нашій канапі, у товаристві селери, привидів-причеп і дотепів для дітей будь-якого віку: Улла й тато — наче спрут, на кожній шпиці — по дві руки. Улла керує, а тато міцно стискає шпиці, він схожий на людину, яка впала в море, а в’язальні шпиці — її єдиний порятунок.
Принаймні таке складається враження.
Та й це ще не все. Улла не знає, що тато далекозорий, вона тицяє маленький вив’язаний клаптик йому під сам ніс, і татові ледь очі не вилазять. Моторошна картина при тьмяному світлі свічок.
Я заходжу до вітальні й вирішую імпровізувати.
— Привіт! — вітаюся і відразу розумію, що це був добрий початок.
Тато підводить погляд від шпиць. Здається, зітхає полегшено.
— Це мій син, — відрекомендовує він мене.
Улла враз накидається на мене з широкими обіймами і великими цицьками. Кучері розхристані на всі боки, у вухах дзеленчать сережки. Я у ній просто потопаю.
— То це ти — Антон! — майже кричить вона.
— Так, — кажу я, виборсуючись з її цицьок, і миттю гепаю на канапу, там, де щойно сиділа Улла, щоб вона не встигла мене випередити.
Я опиняюся між ними. Трохи тісно.
Улла відкладає плетиво, а тато розпачливо хапає стебло селери. Похапливо і дуже довго його жує.
— То це ти — Антон! — повторює Улла ще ніжніше.
Запах ванілі стає нестерпний. Мабуть, треба було поставити менше парфумованих свічок.
Я киваю. «Так-так, — думаю я. — Я усе ще Антон». Та, можливо, мені час саме зараз стати трішки іншим Антоном. Бабуся полюбляє казати, що у війні й коханні все дозволено. А в цій ситуації є потроху від одного й від другого.
— І що ти любиш поробляти?
— Бомки збивати, — відповідаю я.
Воно само якось з язика зірвалося. Ніколи не знав до пуття, що означає «збивати бомки», але такі старушенції й в’язальниці-страховидла, як Улла, мали б зрозуміти.
— А ще в мене зараз перехідний вік, — самовдоволено відповідаю я.
Ось так. Усе чудово. Син у перехідному віці, який бомки збиває, мав би подіяти застрашливо.
— Он як! — каже Улла, її ласкавість чомусь нікуди не зникає, і це дратує. — Мені подобаються дотепні хлопчики.
Улла пересідає по другий бік тата й знову тицяє йому під ніс плетиво. Тато запихає до рота рештки селери й слухняно береться до роботи.
Переді мною непробивна залізна завіса. Ось що треба було вивчати: як відлякувати жінок! Марно витрачені наші зусилля. І що тепер?
У моєму житті зазвичай усе залагоджує Іне. Я без неї ні на що не годжуся. Зовсім ні на що! Тож не моя вина, що сиджу, мов паралізований, поруч з оцим в’язальним спрутом і не уявляю, що чинити далі.
Хай би вже хоч зателефонував якийсь замовник, якому конче треба шість метрів каналізаційної труби! Чи унітаз «Довре-Нільс» з просоченої морилкою сосни. Але нашій родині нечасто щастить. Навпаки.