А тьорноффи синів не стосуються? Я задумався. Волосся в носі не росте, і навіть якщо я смерджу потом, ванільні свічки заглушать сморід.
Але тато вартий того, щоб за нього поборотися. Усі засоби годяться! Хай там як, я стягую шкарпетки. Бо маю трохи задовгі нігті на ногах.
Та де там! Звісно, ніхто цього не помічає. Ті обоє знову по вуха залізли в своє плетиво. Ситуація стає дедалі гіршою.
Спершу мені спадає на думку виставити ноги на стіл і порухати їм перед носом пальцями. Але це надто ризиковано — свічки на столі стоять одна попри одну. Та й всьому має бути своя межа: навіть для того, щоб відлякати настирливу даму, я не пхатиму їй свої пальці під ніс.
І ось я сиджу без шкарпеток на канапі, біля парочки, яка поглинута процесом плетіння і цілком не помічає моїх нігтів на ногах. Одна хоче жерти. А другий буде зжертий.
— Я хотів би завести собі щура, — кажу я ні з того, ні з сього.
Тато ошелешено на мене дивиться. Я й сам вражений. Іноді, не докладаючи жодних зусиль, буваю дуже винахідливий. Бо одна справа — любити дотепних хлопчиків. А зовсім інша — любити щурів. Дуже на це сподіваюся.
— Ти забув, що в мене алергія, — каже тато, не відриваючи очей від плетива.
Ну, як завжди! Підніжка. Від рідного тата. Який не знає, що йому ліпше.
— Або, можливо, заведу собі богомола, — чую я власний голос.
Ого! Я вражений сам собою. І кажу далі, голосно й дуже виразно:
— А знаєте, коли богомоли паруються, самка пожирає самця!
«Це вже, напевно, почують», — думаю я, витримую паузу і починаю багатозначно кивати татові.
Ніякої реакції.
— Ти дуже твердо тримаєш шпицю, — озивається Улла, але не до мене, вона коментує лише татове плетиво.
Зовсім не схоже, що вона чи тато готові до нових знань про богомолів та їхній світ.
«Думай, Антоне, думай! Які дитячі витівки найбільше ненавидять дорослі?»
Я думаю. Найдотепніше, що спадає на думку, з’їсти свої шмарклі. Але щось воно мене не спокушає.
Раптом мій погляд вкотре затримується на заставленому свічками столі. Ось воно! Ну, ясно! Пустощі з їжею!
Нелегко запхати до ніздрі стеблину селери. Вушні проходи в мене ще вужчі, ніж ніздрі, попри велетенські вуха-лопухи.
І ось я, Антон Альбертсен, якому скоро виповниться тринадцять, щосили запихаю собі в носа стебло селери. Ой, лишенько, дивне місце для селери.
Наступна складність: запхати так, щоб селера не випадала з носа. Це непросто. Вихід є: глибоко вдихати. Безперервно. Бо за кожним видихом стеблина випадає з ніздрі.
Окей. Антон Альбертсен готовий до селерного шоу століття. Я глибоко, скільки здужаю, запихаю селеру в ніс і затримую дихання. Це я вмію. А ось постійно вдихати не так само легко.
— Дивіться! — намагаюся привернути увагу парочки, зайнятої плетінням.
Але ніхто не зміг би розібрати оте моє «дивіться!». Збоку скидається на напад астми. Я надсадно закашлююся.
Коли Улла з татом нарешті обертаються до мене, селера лежить собі на моїх колінах. Я ще й кілька разів чхаю. І зовсім нікому не видаюся бридкою, відразною дитиною.
— Господи, як же я ненавиджу в’язані рейтузи! — ото й усе, що вихоплюється з мого рота.
Улла знову регоче. Довго й голосно.
— Це всього лиш кухонна прихапка, — каже вона.
Я розумію, що ми з Іне перестаралися. Помешкання стало занадто затишним. І тому всі мої злісні витівки обертаються потіхою, пахощами й затишком.
Мені спадає інше на думку: пахощі ж можуть бути всілякими. Наприклад, запах часнику. Я веселішаю. Часник паскудно тхне з рота. Його сморід міг би, мабуть, заглушити пахощі ванілі. Поганий запах з рота міг би стати, сподіваюся, ефективним тьорноффом.
Я ще ніколи не їв свіжий часник. Але як треба, то треба. На якусь мить я злякався, що тато з Уллою примчать на кухню рятувати мене штучним диханням з рота в рот. У горлі так дере, що мене аж розносить від кашлю. Відкашлявшись, я ще кілька хвилин утираю рясні сльози, перш ніж повернутися до вітальні.
Цієї миті лунає дзвінок у двері. А як же інакше!
Прийшла Іне. Вона задкує на кілька метрів від мене.
— Я тебе шукала, — сичить вона з другого кінця коридору. — Чого сидиш удома? Не розумієш, що їх треба залишити на самоті?
— Ні, саме цього й не треба, — шепочу я.
— Треба, він сам має з цим упоратися, — Іне махає рукою перед носом. — Це справа дорослих. Просто щастя, що я помітила тебе у вікні. Уявляєш, якби ти отак сів МІЖ ними!..
— Ти не розумієш… — починаю я, але раптом позаду мене з’являється Улла.
Я замовкаю, наче води в рот набрав.
— Привіт! — вигукує вона і голосно сміється, аж сережки у вухах дзеленькочуть. — Твоя подружка?