— Божевілля, — промовив я.
— Але чисто теоретично таке можливе, — наполягає на своєму Іне.
Я знову задираю голову. Переводжу погляд з одного дерева до другого. Що ж, можливо. Але від цієї ідеї ми відмовилися ще в другому класі. Відтоді багато чого навчилися про баланс і рівновагу. Тому дошка досі лежить на висоті одного метра над землею.
— Ми були маленькі й дурненькі, — кажу я, ставлячи ногу перед ногою.
В очах Іне спалахують іскорки.
— Дехто з нас досі маленький, — каже Іне, крокуючи до мене.
— Дехто з нас і досі дурненький, — сміюсь я, коли ми зустрічаємося посередині.
Ми можемо собі дозволити дражнилки. Бо сказані вони жартома.
Ось Іне стоїть просто переді мною, з такими ж маленькими вушками, як і колись, і викривленим переднім зубом. Раптом я аж завмираю. Невже став короткозорим? Бо в її очах з’явилося щось таке, чого раніше не було. Може, зеленішими стали або більшими чи що…
— Добряче лікарям довелося потрусити ту пробірку, щоб народилося таке диво дивне, як ти, — потішаюсь я.
Іне сміється. Я відчуваю її подих на щоці.
— Три роки трусили, — хихоче вона. — Я могла б уже бути шістнадцятирічною.
Мені раптом обм’якає щось у животі. Іне, моїй найліпшій подружці, могло б уже виповнитися шістнадцять. Шістнадцять! Іне, яку я знаю з дитсадка. Яка на дванадцять днів молодша за мене й святкує свій день народження першого дня після канікул.
Еге ж, щось сталося з її очима. Точно, позеленішали. І вії чорніші, ніж були.
Чи це лише здається, бо ми дуже близько стоїмо одне до одного, ледь не торкаємося носами?
Я потуплюю погляд. Таки зір погіршився. Мабуть, час до окуліста. Мені потрібні окуляри.
Іне зістрибує з дошки.
— Ти досі смердиш часником, — каже вона.
— Тепер я розумію, — кажу я згодом, одягаючи наплічник. — Він надто гарно пахне.
— Хто? — не розуміє Іне.
— Тато… Певно, тому Улла його захотіла.
Іне замислено киває.
— Ага, на жаль, він надто дотримується гігієни…
Як же мені не пощастило, що саме в мене тато-чепурун. А якби він смердів! А ще був старомодний!
Ми саме виходимо на асфальтовану дорогу, коли трапляється дещо дивне. Дивовижа наближається дуже навально. У вовняному пончо. У її вухах бряжчать сережки.
— Це вона! — скрикую я. — Пригнися!
Ми кидаємося ниць за великий кущ.
Це й справді вона. Улла Нільсен мчить під усіма вітрилами. Уперед до чогось. Або назад від чогось.
— Мабуть, була… в тата, — злякано шепочу я до Іне.
Я холону від цієї думки. Улла була в тата, а я про це нічого не знав? Що вони там витворяли?
— Ти мусиш якось цьому завадити! — каже Іне. — Негайно!
І звісно, бере все на себе. Але разом зі мною. Дає мені добрячого й доволі болючого копняка під зад, і я, перечіпаючись, вилітаю просто під ноги Уллі з наляканим криком:
— Привіт!
Улла підстрибує ледь не на метр.
— О, привіт, Антоне! — відповідає вона, поволі оговтуючись.
Я незграбно спинаюся на ноги і ще двічі вітаюся. Спершу в моїй голові цілком порожньо. І раптом: клац! Спрацювала моя миттєва здатність до імпровізації. Ідея, ніби послана з неба, чи як там кажуть.
— Гм-м-м… — мнуся я, щосили думаючи, аж мозок закипає, — я вас наче звідкись знаю…
Улла зводить угору одну брову. Дивиться на мене, потім — на Іне, яка начеб цілком випадково виповзає рачки з кущів.
Пауза дуже коротка, думки аж іскри викрешують.
— О, згадав! — випалюю я. — Ви одна з татових дамочок, тих, що приходили до тата минулого тижня. Як вас звати?
— Улла, — одна її брова застрягла під чолом, вона пильно нас розглядає.
— Ой, справді! — сміюсь я. — Вибачте, так легко заплутатися у тих дамочках.
Я дуже вдоволений собою. А от Іне — зовсім ні. Вона обережно копає мене в литку.
Я швидко зиркаю на неї і теж штурхаю. Бо мої здібності до фантазій не безмежні.
Після обміну копняками западає довга пауза, тривалістю, певно, з місяць. Улла здивовано дивиться то на мене, то на Іне.
— Нам уже час іти! — нарешті вигукує Іне — дуже голосно. — Ми ж в аптеку поспішаємо, за ліками твоєму татові, — Іне тягне мене за собою, багатозначно киваючи Уллі. — У нього короста.
— Що таке короста? — питаю я згодом.
— Сама до пуття не знаю, але звучить гидко, правда?
— Гм… не хотілось би приписувати татові щось аж ТАКЕ гидке.
— Тож не про тебе йдеться, — виправдовується Іне. — Та й це йому лише на користь.