Я, власне, думаю, що трохи й про мене йдеться, але що вже зроблено, те зроблено. Улли ми позбулися, а це найголовніше.
Дзвонить мій мобільний.
— У газеті «Даґбладет» опублікували середовий кросворд, — каже в слухавку Сіґне Сальвесен. — Даю десятку.
Ще одна дама. Але ця хоча би платить.
Іне йде додому, а я купую газету для Сіґне Сальвесен. Це ж треба, мати пунктик на кросвордах. Але вона не має ні чоловіка, ні дітей, то де їй іще ті пунктики брати. А цей не найгірший.
З першої сторінки газети, у самому кутку вгорі, до мене всміхається чорнява жінка. З білими зубами, волосся з полиском. Певно, одна з тих, що їдять водорості. Або селеру оберемками.
— Згадаєш мої слова, — каже Сіґне, коли я даю їй газету. — З цим лише одна дорога.
Вона кивком запрошує мене ввійти до передпокою, довго шукає в гаманці десятку. Сіґне Сальвесен часто говорить усяке дивне.
— З чим? — питаю я.
— Та з красою, — киває стара на фото з чорнявкою. — Краса не вічна. Що ти старіша, то страшніша. Лише це незмінне в усьому світі.
Я дивлюся на себе в дзеркало в передпокої Сіґне Сальвесен.
— А гидке каченя? — питаю я, притискаючи долонями вуха до голови. — Воно ж виросло в прекрасного лебедя!
Однак Сіґне вже відвернулася від мене й перегортає сторінки газети, шукаючи кросворд.
— Гидке каченя виросте гидкою качкою, — категорично каже вона.
Що не кажіть, а важко знайти позитив у цьому світі.
— Гидке каченя виросте гидкою качкою, — зітхаю я сам до себе, спускаючись на перший поверх.
— Це ти до мене?
Я здригаюся. Перед нашими дверима стоїть електричиня, дивиться на мене знизу вгору, бешкетливо всміхається. Ще її бракувало! Зігнувшись, вона зав’язує шнурки й збирається виходити з під’їзду.
— Ні, зовсім ні. Це я… сам до себе…
Жінка всміхається.
— Про качок?
— Моя сусідка вважає, що з гидких каченят не можуть вирості прекрасні лебеді, — пояснюю я.
Узагалі, дивно казати щось подібне електрикам.
— Гм… — електричиня підводиться. — А ти вважаєш, що лише прекрасним лебедям щастить у житті?
Я киваю, думаю цієї миті про альфа-самців.
— Гидким качкам теж цілком непогано живеться, — усміхається електричиня і йде собі.
ДУРНИЙ ПЕС
На щастя, удома жодного сліду в’язального страховиська. На столі у вітальні — вчорашні хрусткі хлібці, на кухні — тато, складає брудний посуд у посудомийку. На підставці під яйце напис «Щасливого Різдва».
Одне не викликає ніякого сумніву: якщо Улла приходила до нас і дзвонила в двері ще до татового повернення з роботи, я нічого йому не скажу про нашу зустріч. Тепер, коли Улла покинула наш з татом світ.
— То Іне вимкнула електричний рубильник? Розумничка! — тато мимоволі всміхається.
Хоча, підозрюю, він доволі збентежений. Електричиня приходила до нас двічі. Першого разу, коли тато забув заплатити за світло, а другого — коли вимкнувся рубильник. Я мав би згадати про нього вранці й увімкнути.
Тато тихо зітхає, переводить подих.
— Знаєш, Антоне, — каже він. — Я не люблю сюрпризів.
«Не любиш, — думаю я. — Звісно, не любиш. Але вони трапляються, рано чи пізно».
Щось у мені мовби чахне. Бо як моє життя зможе набути сенсу, якщо тато не любить сюрпризів?
— Будь такий добрий… не записуй мене більше ні на які курси!
Не буду… Але міг би подякувати. За намір принаймні. Правда, дивно дякувати за погані наміри. Хай би хоч не просив мене бути добрим. Бо я саме й намагався бути добрим. І невдало.
— Насправді, то була ідея Іне, — виправдовуюсь я. — Вона вважала, що тобі варто виходити між люди.
Тато криво усміхається.
— Ага, вона так вважала…
— Так… вважала.
Хоче, щоб я був добрим, буду добрим. Хоча я не так добрий, як боягузливий.
Тато знову зітхає, споліскує брудну тарілку.
— Усе таке, як воно є, — каже він. — З цим треба просто змиритися.
Усе таке, як є… Я розумію — він мене має на увазі. Бо всі його плани полетіли шкереберть з моєю появою на світ. Тато хотів стати астрономом. І ось продає унітази.
— То ти не маєш потреби виходити між люди? — питаю я.
Тато сміється, кошлатить мені чуприну.
— Знаєш, марно вчити старого пса гавкати…
Чесно кажучи, ніхто й не вчив його гавкати. Я лише хочу, щоб тато жив таким життям, про яке мріє. Життям, яке в нього було до появи мене, ходячого нещастя. Але воно в нього ніколи не з’явиться, якщо він сидітиме в чотирьох стінах.