А цієї весни вони кожному подарували вудочку. Новісіньку.
Їхати разом з родиною Уле в авті завжди дуже весело. Дозволено їсти булочки на задньому сидінні. Тому Іне називає ці поїздки «історичними митями». Її мама не надто рада крихтам на сидінні.
Я ж люблю і булочки, і автомобільні поїздки. Я спостерігаю, як повз нас пролітають краєвиди, автомобілі, поля й берізки, а ще лопотить на вітрі з відчиненого вікна волосся Іне. Чудовий день! Навіть для такого нещастя, як я.
Іне штурхає мне під бік.
— Окситоцин, — каже пошепки.
Я запитально дивлюся на неї.
— Там, на передньому сидінні, — вона киває на батьків Уле, які переглядаються між собою і сміються.
О, я розумію, на що натякає Іне. Щоправда, я не певний, чи так уже добре тримати кермо лише однією рукою, але, мабуть, усе ж приємно обійматися, кермуючи автом.
Я задумливо киваю.
— Я рахуватиму, скільки разів вони будуть обійматися.
— Нащо?
— Research, — відповідає Іне. — І ти теж про це подумай.
— Знову? — зітхаю я.
Іне здивовано зиркає на мене.
— Треба ж знайти щось нове, — каже вона так, ніби йдеться про м’яч чи вудочку, чи про будь-що інше, що загубилося чи поламалося; ніби можна ось так просто піти до крамниці й купити татові нову жінку. Дивно…
— Хто перший у воду! — кричить тато Уле, ми ще й зупинитися не встигли.
Змагатися марно. Усі знають, що переможе Іне. Вона відразу стрибає з причалу, гупає у воду всім тілом. А мені з татом Уле треба заходити помаленьку, спершу мізинцем на нозі і аж тоді по плечі. І так відбувається щороку. Я лише занурююся, а Іне вже змерзла до посинілих губ.
— Непогано, Антоне, — сміється тато Уле. — Тримай голову вище над водою, ось так…
Я витираю воду з очей, а тато Уле вчить мене плавати. Кролем… Щороку… Бо то ж класно — вміти плавати, а з іншого боку, тато Уле радо навчає. Сам Уле купатися не любить.
Минає небагато часу, і я теж синію від холоду. Тоді ми виходимо на берег. Уле з мамою уже наготували вудочки, приманку й таке інше. Ми рибалимо аж до сутінків. Закидаємо й витягаємо волосінь, слухаємо птахів і вітер у верхів’ях дерев. Уле упіймав двох окунів, а ми з Іне по одному.
Мені здається, я міг би рибалити все життя.
На другому місці після риболовлі в мене багаття. Як би хотілося, щоб і мій тато навчився розпалювати вогонь. Татове багаття гасне відразу, як згорять газети. А скільки газет можна взяти з собою у похід?
Тато Уле з тих татів, у яких багаття горить довго. Він наколює скіпки й складає цурпалки довершеною пірамідкою, а потім ми дивимося на полум’я, чекаючи достатнього жару, аби засмажити ковбаски.
— Розкажи про те, як я народився, — просить Уле.
Він дотримується своїх традицій. Тому його мама дивиться на нас трохи вибачливо, перш ніж укотре розповісти, як вони з татом довго-довго чекали, щоб стати врешті справжньою родиною. Аж чотирнадцять днів понад термін вагітності. І як тато Уле не витерпів, привіз дружину з її пологовою валізкою до лікарні й навідріз відмовився йти геть, доки на світ не з’явиться дитинча.
— А тоді народився я, — каже Уле.
— А тоді народився ти, — усміхається його мама.
— І більше нічого на світі вам більше не треба було, — задоволено підсумовує Уле.
Отже, Уле теж був запланований. Ніякого сумніву. Це не гумкове нещастя.
Потім ми наштрикуємо ковбаски на шпички, яких настругав Уле, а його мама чистить і патрає рибу.
Ми довгенько смажимо на вогні ковбаски й рибу. Але куди квапитися?
Тато Уле їсть окуня з побожністю, як він сам каже. Ми решта — з кетчупом. І хрусткою смаженою цибулькою.
Я усміхаюся. Бо дуже люблю сидіти отак перед багаттям, коли обличчя припікає теплом від вогню, а спина мерзне, коли тріскотять дрова, а ковбаски ось-ось обвугляться. Видно, я людина природи. Десь глибоко всередині.
Мама Уле, без сумніву, також, однак вона полюбляє надягнути на себе купу теплих одежин. Тому стурбовано дивиться на нас з Іне. Волосся у нас досі мокре, а Іне сидить, обхопивши руками коліна, щоб зберегти тепло.
— Мені не треба тут застуджених дітей, — мама Уле подає нам плед. — Накрийтеся обоє.
Флісовий плед з серденьками. Нам з Іне доводиться сидіти дуже тісно, щоб ним обгорнутися. Пледа ледве вистачає. Проте стає трохи тепліше.
Іне шпортає багаття скіпкою.
— Слухай, — каже вона тихенько, — ти коли-небудь думав про одруження?