КОПНЯК ПІД ЗАД
Понеділок, і я сам їду велосипедом до школи. Радше веду велосипед за кермо, ледь переставляючи ноги. Видивляюся Іне й ніде її не бачу. Боюся, вона пішла до школи найкоротшим шляхом. Тим, який не проминає наші дерева.
Я не знаю, що мав би їй сказати. Вибач? Але за що?
Тож сподіваюся, що Іне першою заговорить. Але хай би не зволікала, бо я так багато маю їй розповісти. А вона багато чим мусить мені допомогти. Усе пішло геть не за планом.
Колись у давнину існували, звісно, чоловіки, які тримали гарем. Повний дім жінок, з якими вони були одружені. Такого я ніколи не збагну.
Бо мені, направду, достатньо тих кількох, які є в моєму житті. Іне, яка на мене ображається, не знати й за що, і Улла, яка надто вже запопадлива. Бабуся і тітка Ґрю живуть, на щастя, далеко на півночі, у Тромсі, інакше вони, теж цілком непередбачувані, були б тут, з нами.
Я доходжу до школи. Велосипед Іне вже стоїть у стояку. Я ставлю свій поруч.
На першому уроці фізкультура. Репетиція полонезу. І це не так вже й зле. Іне напевне заговорить зі мною. Бо важко залишатися недругами, танцюючи в парі…
Анне вже стоїть наготові біля програвача в кутку спортзалу.
— Ставайте парами! — репетує вона, вмикаючи музику. — І повторюйте за нами!
Вона тягне за собою розгубленого Симона й веде його перед зграйкою учнів.
Як швидко все перейшло до «нас». Про «нас» я тепер знаю усе.
Я вишукую поглядом Іне. Он там Уле розшукав Сару, перші пари вже рушили рівним кроком. Чи кульгавим. Як хто… Я витягую шию.
І раптом відчуваю укол в живіт, біль розповзається нудкою хвилею аж до кінчиків пальців ніг. Бо он вона — Іне, — за кілька кроків попереду. Волосся зв’язане кінським хвостом, червоний светр. Моя найближча подружка, з якою я щодня ходжу, балансуючи, дошкою. З якою я зовсім недавно сидів перед багаттям.
Мені спирає подих. Моя найближча подружка тримається за руки з іншим. Отим з крутою зачіскою, брунатними очима, схожим на кінозірку.
Альфа-самцем Кевіном.
У нашому класі завжди було трохи більше хлопців, ніж дівчат. Тому, коли ми ставали парами, хтось завжди залишався зайвим. Ось і зараз наша вчителька Анне веде полонез з Симоном.
Я хлопець. Я зайвий. Спершу я ціпенію і думаю, як трирічка в дитсадку: хто мене зараз візьме собі до пари?
А потім обираю стратегію, у якій я неперевершений. Тихенько й непомітно — наскільки це можливо — скрадаюся до маленького закутка спортзалу, де лежать купою м’ячі, обручі й гімнастичні мати. Бо там стоїть великий матрац для стрибків. Матрац прихилили до стіни, під ним чудово ховатися таким, як я.
— Антоне! — раптом чую я голос Анне.
Вона запитально на мене дивиться.
Я неохоче обертаюся, човгаю назад і беру за руку Оскара. Він майже на метр вищий за мене й уже має вусики під носом.
Ото вже дівчата мене підвели!
«Наполеон у похід через Альпи зібрався». Саме так називається пісенька, під яку ми маршируємо. Мелодія надто бравурна, як на солдатський марш. Зрештою, надто бравурна в усіх сенсах.
Я шкутильгаю за руку з Оскаром, за тисячі миль від Альп, і не можу відвести очей від Іне. Вона раптом стала зовсім іншою Іне, ніж я знав досі. Як чітко вона дотримується такту і вигляд має не менш стильний, ніж Кевін. Ніби танцює полонез у якомусь середньовічному замку, чи що.
Можу закластися, що в ілюстрованих журналах Сіґне Сальвесен їх назвали б «гарною парою». І я не зміг би заперечити. Іне — з маленькими вушками, чорними віями й волоссям, яке просто сяє. І Кевін — кінозірка. Який шепоче їй щось на вухо. А вона сміється, довго й дзвінко сміється.
Додому я повертаюся з Уле. Але спершу довго стою біля стояка з велосипедами, щоб начеб випадково зустрітися з Іне. А Іне цілком випадково стоїть цілу вічність посеред шкільного подвір’я, теревенячи з альфа-самцем. Хоч надворі дощить. Знаю, якою нині дорогою повертатиметься додому. Кевін — її сусід. І мене це не тішить.
— Сьогодні не ходитимеш по дошці? — запитує Уле.
Дошка без Іне. Ще ніколи не ходив дошкою без неї.
— Ні, — кажу я.
Але, якщо вже ситуація змінилася, передумую. Вилажу на дошку й переходжу від одного дерева до другого, не зупиняючись посередині, як з Іне. А тоді проходжу усю відстань у зворотному напрямку. Ніхто не заступає мені шлях, дощ періщить в обличчя. Кілька разів проходжу туди й назад. І мені добре так.
Раптом відчуваю себе мовби полярником: Антон Альбертсен, сильний і самотній. Який завжди тримає рівновагу і не потребує нічиєї допомоги. І раптом думаю: «А хто сказав, що треба розставляти в боки руки, аби втримати рівновагу?».