Звісно ж, Іне. Ха-ха! Можу побитися об заклад, що чудово балансуватиму навіть з руками в кишенях!
Я ж маю велетенські вуха. Для чогось же вони мусять згодитися.
Що й треба було довести: вуха й руки маю свої виняткові функції. Вуха не допомагають втримувати рівновагу. А руки сидять надто глибоко в кишенях.
Я гепаю носом у дошку й приземляюся коліном та ліктем на розквацяну землю.
Ще мені зараз тільки бракувало, щоб тато чистив мій ніс ваткою з антисептиком. Я прокрадаюся повз наші двері на поверх вище, до Сіґне Сальвесен. Вона, здається, була колись медсестрою.
— Ага, — каже Сіґне Сальвесен, дивлячись на мій роздряпаний ніс. — Ти закохався?
— Закохався? — перепитую я.
Сіґне киває. Вона знаходить вату ще, певно, з часів Другої світової війни, і намочує її рідиною з великої коричневої пляшки. Пече, аж ой-ой!
— Що ж, — каже вона, — Іне варта того, щоб за неї побитися.
— Іне? Та ні, ви помиляєтеся. І зовсім я не бився! Я впав з дерева…
— Он як… — каже Сіґне, закручуючи корок. — Так також буває, коли закохуються.
Сперечатися з Сіґне Сальвесен марна справа. Вона заклеює мій ніс пластиром і наливає склянку соку.
— Балансувати дуже важко, — пояснюю я.
Відчуваю, як болить і лікоть, і коліно, і заліплений пластиром ніс.
— Гм… Балансувати можна по-різному, — каже Сіґне Сальвесен.
«Де там, по-різному», — думаю я. І помічаю глобус. Він стоїть на підвіконні, весь американський континент пожмаканий. Схилений навскоси, як усі глобуси. Як земна куля. І як тато. Я зітхаю.
— Як гадаєте, що треба, щоб вирівняти земну кулю? — питаю я.
Визнаю, дивно питати про такі речі стару даму.
— Щоб вирівняти будь-що, треба дати копняка під зад, — відповідає Сіґне Сальвесен. — Хочеш печива?
— Упав з велосипеда? — питає тато, побачивши мене.
— Єп-п! — відповідаю я.
Я жбурляю брудний одяг у кошик для брудної білизни й перевдягаюся у піжаму. Добре було б собі похворіти трішки. Але я забагато хочу.
Я падаю на канапу й заходжуся перемикати телеканали, як раптом помічаю: тато плете на шпицях.
Я так відверто витріщаюся, аж тато ледь не регоче.
— Трохи тренуюся, — усміхається він.
Трохи тренується? Що б це означало? Тренується до чого?
— Шалик? — питаю я.
— Можливо.
Я відчуваю, як мені холонуть ноги. Ось знову…
МИРНА УГОДА
— Я передумав! Кохання таки існує!
Сьома година ранку. Я натискаю «Надіслати» на мобільному. Скоріш за все, я брешу, але це брехня на благо.
Відповідь від Іне приходить, коли я вже встиг швиденько помитися в душі й поснідати.
«ОК» — відписує вона. Іне аж ніяк не багатослівна.
«Хочеш і надалі мені допомагати?» — набираю я текстове повідомлення на ходу, відчиняючи двері. Відповіді немає. Але он на вершку пагорба стоїть зі своїм велосипедом Іне, чекає на мене.
— За однієї умови, — це перше, що вона каже, дивлячись собі під ноги й знічев’я блимаючи велосипедною фарою.
— Якої?
— Що ти допоможеш… моїй кузині.
Яка ж вона добра до своїх родичів! Мушу погодитися… Мені й самому дуже потрібна її допомога.
— Окей, — кажу я, несміливо усміхаючись.
Іне набирає повітря, ніби хоче щось сказати. Натомість довго, уважно дивиться на мене й видихає. Без усмішки.
Я відразу переходжу до розповіді про Уллу, яка несподівано повернулася до нас і намагається бути толерантною. І про тата, який раптом почав плести на шпицях і якому треба дати копняка.
— Що про все це думаєш? — питаю я.
— Думаю, що її треба виконкурувати.
— Виконкурувати??? — розгублено перепитую я.
— Так, вона має програти в конкуренції з іншою жінкою.
Інша жінка. Я подумки зітхаю. Але я ж уже став віруючим у кохання. Шляху до відступу немає.
— Окей, — кажу я. — Твої пропозиції?
— Жодних. Моя черга розповідати.
І вона починає розповідь. Про батьків кузини, які не вміють спілкуватися і постійно сваряться, а як не спілкуються, то тупо мовчать. Гм, видно, дуже невесело живеться кузині Іне.
— Але ж існують консультації для проблемних подружніх пар? — кажу я.
— Уже пройдений етап.
— А пелюстки троянд у ванні?
— Та-а, — зневірено махає рукою Іне.
Я намагаюся згадати, про що написано в ілюстрованих журналах Сіґне Сальвесен. Про окситоцин і шість обіймів на день. Ще трохи подумавши, згадую про «спільні інтереси», що мало б бути доволі помічним.