— Затишок біля коминка. Це можна взяти.
— Навіщо? Ви ж не маєте коминка!
— Зате маємо мрії про нього!
Я виймаю кілька видертих удома журнальних сторінок.
— Ось поглянь, — кажу я і читаю вголос:
«Молодявий чоловік з бешкетною іскоркою в очах шукає жінку для ближчого знайомства. Люблю мандрівки на природі. Не курю, помірний в алкоголі. Мрію знайти з тобою щастя. Перевага, якщо ти любиш собак».
Я тріумфально дивлюся на Іне.
— От бачиш! Якщо цей чоловік мріє знайти своє щастя, то чому б татові не помріяти про коминок?
— Ну, так, — погоджується Іне. — У кожного свій смак.
Я переходжу до іншого оголошення, нижче:
«Жінка, 40 років, хочу знайти чоловіка для спільного життя. Люблю природу й мрію про спокійні вечори на твоєму теплому плечі перед коминком. Люблю мистецтво й літературу. А може, й тебе?»
Іне вмить запалюється.
— Негайно телефонуймо їй!
— Ні, — заперечую я. — Цілком переконаний, що це не татів тип.
— Чому? — закочує Іне очі. — Твій тато підготується до зустрічі з нею і неодмінно стане експертом у питаннях мистецтва й культури. Це ж неважко!
— Журнал 1994 року, — пояснюю я. — Дама, у ліпшому випадку, вже давно перебуває у старечому притулку.
— А-а, — розчаровано протягує Іне й трясе головою, мов старушенція. — Так, пролітаємо… Іноді час минає надто швидко…
Я киваю. Майже все минає надто швидко. Тому мені подобається Сіґне Сальвесен. Я певний, що її годинник змушує час уповільнюватися. Іноді мені аж хочеться бути старим. Старій людині живеться начеб простіше.
— Твоєму татові варто ще помріяти про звірячу шкуру, — каже Іне, подумавши.
Я здивовано на неї дивлюся.
— Якщо йому так конче кортить мати коминок, то коминок мав би романтичніший вигляд з простеленою перед ним звірячою шкурою, — пояснює Іне.
Романтично… Мій живіт знову посилає мені сигнали сумніву.
— Не певний, чи татові вистачає романтизму в душі на звірячу шкуру… — кажу я з ваганням у голосі.
— То, може, накидка на фотель? З оленячої шкури? — не відступає Іне.
— Ну, це вже більше підходить.
— Можеш у нас позичити, — задоволено промовляє Іне й бере чистий аркуш паперу. — Які ще пункти візьмемо для нашого оголошення?
Я швидко переглядаю журнальні анонси.
— «Тепле плече», — зачитую вголос. — Багато хто собі такого бажає в оголошеннях.
— Добре, — Іне записує угорі на аркуші: коминок, накидка на фотель, тепле плече. — А ще він повинен бути молодявий, — каже Іне, гризучи олівець.
— Обов’язково, — погоджуюсь я.
— Принаймні мусить спробувати, — додає Іне.
Ми обоє впадаємо в глибоку задуму. Молодявість, боюся, не найвиразніша татова риса. Звісно, усе залежить, з ким порівнювати. Тато молодявий порівняно з бабусею, наприклад.
— А якою повинна бути дама? — Іне підводить риску під уже написаним.
— Весела, — миттю відповідаю я. — Щоб тато став ще веселішим.
Іне пише «весела» під рискою.
— Тільки ж не занадто весела, — уточнюю я, трохи подумавши. — Щоб не реготала без угаву!
Іне киває, розуміє, що я маю на увазі. Ми вже мали одну таку даму, нестримну в реготах.
— Як тобі таке: «Сумний чоловік шукає не занадто веселу жінку для спільних приємностей»? — пропонує Іне.
Я зважую її слова й хитаю головою.
— «Приємності» не годяться. «Затишок» ліпше пасує.
Іне погоджується. Ми кілька разів промовляємо фразу вголос, але вона щось нам не дуже подобається.
— Замало романтики, — вважає Іне.
Я теж вважаю, що чогось замало.
— «Молодявий чоловік з теплим плечем…» — пробую сформулювати по-новому, бо щось не впевнений в усій тій романтиці; тепле плече принаймні надійне, усі мають тепле плече.
Іне киває.
— Це може підійти, — каже вона. — «Молодявий чоловік з теплим плечем… шукає затишок біля коминка», наприклад?
— Звучить так, ніби тато зібрався на пікнік грилювати ковбаски.
Ми переглядаємося й зітхаємо хором. Як же важко! Я доїдаю хрусткий хлібець, Іне викидає недогризену ріпку в кущі.
— Треба написати кілька слів про те, що любить твій тато. Щоб могло когось звабити, — міркує вголос Іне.
— Він любить піцу.
— У піці замало звабливості, — вважає Іне.
— Телевізійні новини, — кажу вже не так впевнено.