Я тягну з відповіддю.
— Може, з Іне?
— Можливо… а може, і ні. Залежатиме від натхнення.
— Це ж як?
— Я танцюю лише з тією дівчиною, з якою захочеться потанцювати конкретної миті, — відповідаю я.
Раптом мені неймовірно кортить відкинути театрально волосся. Але я стримуюся. Бо ж не перед Уле випендрюватися.
— І з ким тобі захочеться танцювати? — не відступає Уле.
Я дивлюся на нього, тихо зітхаю і змінюю тему.
— А тобі?
— Я вибрав собі Емілію, — задоволено хвалиться Уле. — А тато навчив мене танцювати.
Останнє так мене приголомшило, аж я забув йому нагадати, що спершу варто було б запитати згоди Емілії.
Невже реально? Щоб тати вчили синів танцювати?
Зроду такого не чув. І мій тато, впевнений, теж.
— І чого… він тебе навчив? — питаю я.
— Ось цього!
Уле несподівано кладе мені одну руку на плече, а другою обіймає за стан.
Рятуйте! Я блискавично випручуюся, налякано озираю велосипедну стоянку.
— Не тут! — ніяковію я.
— А де? — здивовано запитує Уле.
— У мене вдома… Завтра…
Уле киває.
— Окей.
— Потренуйся до завтра, — додаю я і кочуся на велосипеді додому.
МІЙ СПОКУСЛИВИЙ ТАТКО
На робочій нараді. Буду вдома не скоріше сьомої. Піца в холодильнику. Татова записка лежить на кухонному столі.
Чудово. Моя найліпша подружка, ймовірно, закохалася в іншого, у мене, можливо, з’явиться мачуха-в’язальниця, і ніхто не навчив мене танцювати. Коротко кажучи: справжня життєва криза. Єдина, хто мене чекає, — холодна піца.
Але нехай. Зрештою, цілком незле побути самому вдома, коли треба придумати оголошення про знайомство. І ще ліпше, що вдома немає того, кому не слід бачити того оголошення.
Я закидаю холодну піцу в мікрохвильовку, беру з холодильника відкорковану пляшку коли, з якої давно вже вивітрилися бульбашки. Я теж як вивітрена кока-кола. Так би мовити, без газу.
Але беру себе в руки, кладу перед собою аркуш паперу й олівець і почуваюся зовсім дорослим. Бо дорослим постійно доводиться робити те, до чого вони не мають ніякого бажання.
Спокуси, пишу я. І ставлю знак запитання.
Іне вважає, що тата треба зобразити спокусливо. Я помахую олівцем і напружено думаю, чим же може спокусити тато.
Охайний чоловік. Добрий початок. Раптом згадую, що жінки не люблять самозакоханих чоловіків. Отже: Охайний чоловік, який знає, що не є красенем, шукає…
Та-а-ак… Кого ж він шукає?
Якщо чесно, то нікого він не шукає. Це я шукаю. І зараз мені глибоко начхати, чи стануть вони закоханими. Головне, аби знайдена дама відлякала Уллу.
Проте фраза «Охайний чоловік шукає страшну жінку» звучить не надто добре.
Ні, жінка повинна бути приємною. Бо інакше катастрофа!
І ще: жінка не повинна почуватися надто розчарованою, коли побачить тата. Тобто, якщо вона сподівається познайомитися з Суперменом, то забереться геть просто з порога. І татові буде образливо.
Тому треба бути чесним. Принаймні частково.
«Охайний чоловік, який знає, що не є красенем, шукає приємну жінку. Любить коминок, тепле плече й накидку на фотель».
І раптом згадую про татову професію. І портативний туалет «Гірський Кнут» з обробленої морилкою сосни, і «Ютун-Пер», який абсорбує вологу, і «Довре-Нільс» з шестиметровим шлангом для відведення сечі. Усе це не надто спокусливі речі.
Гм… Може, варто викласти відразу всі карти на стіл? Щоб жінки, які морщитимуть носа на те чи інше в оголошенні, просто відклали його й не зацікавилися татом? Я обдумую якийсь час цю ідею і приймаю її.
Отже, з чим повинна миритися татова кохана? Пишу:
Кінський хвостик (тато)
Пригоріла піца
Хлопчики (я)
Татова професія (дачні туалети)
З піцою ще якось упораємося. З кінським хвостом — теж, бо в кухонній шухляді лежать ножиці.
З татовою роботою ситуація гірша. І мене ніяк не позбутися. Попри все…
«Ти матимеш перевагу, якщо любиш хлопчиків і дачні туалети», — дописую я.
СТРАХ ВИСОТИ
Іне я не переконав. Вона швидко відписує. «Хто любить ДАЧНІ ТУАЛЕТИ???!!!»
«Ну, знайдеться немало людей, які будуть раді доброму туалету на дачі», — думаю я.