Але я розумію, що має на увазі Іне. Усе залежить від ситуації. Комусь припече в туалет, а комусь — запопасти коханого. На все свій час.
«Може, ТИ маєш ліпшу пропозицію?» — пишу я до Іне.
«Нічого. Мушу грати», — пропищала її смс-ка.
Так я й повірив! Ага, грати вона мусить! О ні, Іне, мабуть, сидить за столом у своїй бездоганній кімнаті й пише бездоганного листа бездоганному хлопцеві, який театрально відкидає назад волосся.
Хоча желе з живота майже зникло, я все одно недобрий. Куди й поділося натхнення складати нове оголошення. Натомість сідаю дивитися по телевізору повтор програми про природу. Там розказують про лосів, від них мені зараз ніякої користі.
Такі передачі не надто підбадьорливі. У лосів теж лише найкрутіші особини можуть завоювати собі даму серця. Як не пнеться бідолашний самець, усе марно. Лосиху він не цікавить.
У розпал лосиного гону дзвонить мобільний.
— Е-е… Антоне, — каже в слухавку тато.
— Слухаю.
— Трапилося невеличке нещастя.
Нещастя? На щастя, я вловлюю у голосі тата ніяковість і розгубленість. Так не буває, коли йдеться про загрозу життю чи щось таке. Можна не лякатися…
— Де трапилося? — питаю я.
— У ліфті… Мені стало зле.
— Ти ж не боїшся ліфтів, — дивуюсь я.
— Ні… досі не боявся, але, мабуть, уже почав.
Ліфтофобія. Лише цього бракувало! Не надто крута риса характеру. І не надто спокуслива.
— Чого б це? — допитуюсь я.
— Страх висоти…
І тато розповідає… Робочий семінар відбувався у готелі «Плаза», в одній з найвищих будівель міста. Після семінару на тридцять четвертому поверсі тато зайшов у ліфт, щоб спуститися на перший. Але не в той ліфт. У зовнішній, скляний, з якого можна милуватися міською панорамою. Неймовірне враження, але занадто потужне для тата. Йому ніколи не кортіло побачити місто згори. Ліпше роздивлятися навколо, коли тверда земля під ногами. Не дивно, що ми мешкаємо на першому поверсі.
— Дуже вдарився? — питаю я.
— Мабуть, ні, але на чолі ґуля. І я лежу на дивані в рецепції готелю. Звеліли трохи полежати, перш ніж іти додому.
— Окей.
Бідолашний мій татко. Його вісь не лише перехилилась, як вісь Землі. Сьогодні він ще й завис над прірвою. Дуже сподіваюся, що жінки, котрі читатимуть оголошення про знайомство, не такі вибагливі, як лосихи.
Я нечутно зітхаю і кажу:
— Відпочивай, я дам собі раду тим часом.
Після телефонної розмови з татом я беру аркуш і пишу: «Симпатичний, приземлений чоловік, 40 років, шукає кохану. Якщо ви зацікавлені, надішліть мені повідомлення» І дописую свій номер телефону.
Добре звучить, вважаю я. І ще дописую: «P.S. На жаль, я не можу відповісти на дзвінок, але залюбки прочитаю смс-ку й якнайшвидше сконтактуюся».
Сподіваюся, що оте «приземлений» відлякає дам, котрі люблять дряпатися скелями.
Цього разу Іне дуже задоволена моїм текстом. Навіть телефонує мені, не обмежується смс-кою.
— Чудово, — полегшено зітхаю я. — Що далі?
— Розвісимо.
— Розвісимо?
— Звісно! А ти як думав? Розвісимо оголошення по всій вулиці.
— Я, власне, думав про якісь журнали.
— Та ні! Це займе надто багато часу. Опублікують за місяць, не раніше. За той час твій тато ще, чого доброго, встигне одружитися з Уллою.
— Думаєш? — я аж похолов.
— Єп-п! Треба написати в багатьох екземплярах! Що більше людей прочитають анонс, то більше шансів, що хтось таки відповість, правда? Біля крамниць і супермаркетів є спеціальні дошки для оголошень. Біля «Rema», «Kiwi» і «Coop».
Але я потерпаю, ану ж тато побачить.
Іне поблажливо зітхає. Їй і казати нічого не треба. Ми обоє знаємо, який тато неуважний, особливо до дрібниць. Особливо в крамницях. Він навіть не здогадується про існування подібних дошок оголошень.
— До речі, ніхто не захотів оглядати фотоальбоми, — каже Іне. — Я про свою кузину кажу.
— Гм… А чому?
— Мама вважала, що надто товста в своїй шлюбній сукні, а тато вважав, що деяким речам варто дати спокій.
— Дати спокій?
— Не питай! — буркнула Іне.
На тому розмова закінчилася.
Але вже за кілька секунд знову задзвонив мобільний. Я, навіть не слухаючи, відразу випалив:
— Можна ж створити романтичний настрій з трояндовими пелюстками у ванні, хіба ні?
На іншому кінці панувала тиша. Щоправда, лише мить, а тоді почувся добре знайомий регіт. Іне так не сміється.
— Це ти, Антоне? — аж гикає голос у слухавці.
Я раптом прагну лише одного: заховатися під подушки на канапі й під свіжо-зелений весняний плед, якого Іне досі не забрала.