— Дозвілля? — хапаюсь я за тему, щоб повернути розмову в попереднє русло.
— Використання на дозвіллі, — пояснює тато, — це коли туалетом користуються двічі на рік. Тоді достатньо маленького. Але він швидко переповнюється…
Я відкладаю канапку.
— Тоді я раджу більшості клієнтів подумати на перспективу. Надто якщо вбиральнею користується більше, ніж двоє осіб.
Я киваю.
— Більший туалет? — вдаю я зацікавленість.
— Так, ну, щоб не дзюрити в кущі, — киває тато.
Рятуйте! Щиро сподіваюся, що він не почне побачення розмовою про свій фах. Бо це НЕ буде добре.
— Але я мушу підняти продажі, — веде тато далі. — Тож спробував дати оголошення в газету. Трохи таке… динамічніше…
Динамічне оголошення про дачні туалети? Як це, цікаво?
— Найкраще продається «Довре-Нільс».
Я вирішую трохи зачекати, не відразу розповідати татові про Соню. На щастя, до дев’ятої ще багато часу.
Але чекання не така вже й приємна штука, як про нього часто кажуть.
Ну, ось! Хто це нам махає? Хто нас помітив у вікні вітальні, і вже пізно ховатися під канапою чи вдавати, що нікого немає вдома?
— Хо-хо!
Тато відчиняє двері, й Улла весело сміється, наче вона різдвяний гном чи ще хтось потішний.
— Маю для тебе невеличкий сюрприз, — чую її голос.
О, ні, ні, ні! Це я наготував сьогодні татові сюрприз. Усе шкереберть!
— Е-е, справді? — каже тато.
— У церкві тематичний вечір, — повідомляє Улла. — Думаю, буде дуже цікаво.
— …тематичний вечір?
— Для батьків, які мають дітей-підлітків, — енергійно киває Улла. — Тема: «Твої, мої і наші діти».
На тата нападає кашель.
— Он як… Але я щойно приготував собі вечерю… то…
— Вечерю? — Улла рішучим кроком проходить повз мене до столу у вітальні. — Канапка може зачекати…
Тато розгублено кліпає очима.
— Та я добряче голодний…
— Тоді доїдай її скоренько. Я зачекаю, — не відступає Улла.
— Ти знудишся, чекаючи… Я з’їв би зараз купу канапок…
Улла голосно регоче й валить на кухню, відриває чималий шмат харчового паперу.
— Приготую перекуску, а ти тим часом взувайся, — велить вона. — Але поквапся. Початок за десять хвилин!
Я оніміло спостерігаю за подіями. Як вона сказала? «ТВОЇ, МОЇ І НАШІ ДІТИ»?
Мені нестерпно захотілося, щоб Соня зателефонувала вже, негайно! І вмить його зачарувала! Хай би навіть посваталася! Та що завгодно!
Мене пронизує думка: а якщо Соня зателефонує, КОЛИ ТАТО З УЛЛОЮ СИДІТИМЕ НА ТЕМАТИЧНОМУ ВЕЧОРІ? Він же нічого ще не знає!
— Ти повернешся до дев’ятої? — тоненько пищу я, доки Улла тягне тата з дверей.
— Спробую, — невпевнено відповідає тато.
І здається на поталу Уллі.
ІНША ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА
Нема нічого гіршого за чекання. У цьому я остаточно впевнився. Бо вже пів на дев’яту, а мені в голові крутиться лише одна думка: скільки може тривати тематичний вечір для батьків, котрі мають дітей-підлітків?
Про це я думаю і за двадцять хвилин до дев’ятої. І за чверть до дев’ятої.
Ось уже за десять дев’ята. Мені припікає в туалет. Що робити? Я не можу ризикувати, що сидітиму на унітазі в той момент, коли тато повернеться додому. Бо насамперед мушу підготувати його до телефонної розмови з Сонею, яка ось-ось подзвонить. А ще ліпше було б мати зайвий час, щоб налаштувати його на відповідний настрій.
За п’ять дев’ята! На мене нападає гикавка.
«Соню, — подумки благаю я, — прошу, будь непунктуальною! Потягни час! Хоча б на чверть години!»
За дві хвилини до дев’ятої я розумію, що подолати стрес мені вже не під силу. Я ніколи не зможу стати парамедиком, фахівцем, який миттєво повертає до життя, має холодну голову і точно знає, як діяти.
Ні, мені аж ґвалт треба до туалету! Надто страхітливими можуть бути наслідки.
І тоді, звісно, ж повертається тато. Я чую, як він скидає черевики перед дверима.
— Тату! — кричу я крізь гикавку, коли він проходить коридором повз туалет.
Але він не чує. Я ледь не вибігаю зі спущеними штанами. Поспіхом підтираюся.
— Тату! — репетую я.
Чую, як він наповнює водою мийку на кухні.
— Тату! — верещу я.
Дзвонить його телефон.
І вже надто пізно.
Тато винахідливий чоловік. Коли чимось зайнятий, завжди вмикає в телефоні гучномовець, щоб виконувати дві роботи одночасно. Ось сьогодні теж так.
Я виходжу з туалету, а тато тримає обидві руки у мийці — миє посуд. Я чую, як він каже діловим голосом: