За якийсь час я вдоволено відхиляюся на спинку стільця. Еге ж, до кінця життя знатиму, що я ходяче нещастя, випадковість, хлопчик, якого не мали наміру приводити на світ. Та все ж: моє існування має сенс. Ну, мусить так бути, якщо щось робиться задля сенсу життя.
Отож тут і тепер, від цієї миті, Місяць береться до справи. Завдання: вирівняти вісь земної кулі. У цьому житті дуже багато залежить від балансу.
Я беру аркуш паперу, олівець і урочисто пишу:
Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс.
Нижче записую:
Мета: віднайти сенс у житті.
Як: вирівняти татову вісь.
А тоді довго й задоволено милуюся складеним списком.
Останнє теленькання телефона цього вечора: відповідь Іне на мою смс-ку. Капслоком.
«ЩО? Ти записав свого тата на КУРСИ ПЛЕТІННЯ?»
ГОРМОНИ Й ВИПАДКОВОСТІ
— Три кілометри! — дивується Іне. — Навіщо йому такий довжелезний шалик?
Ми їдемо на велосипедах до школи, найбільше базікає Іне:
— Зігрівати жінку-мрію чи що?
У мене в голові інші думки, я не відповідаю.
— Агов, ти точно не захворів? — Іне прискіпливо на мене дивиться.
Я підводжу на неї очі.
— Та-а-а…
Я й сам, правду кажучи, не знаю, як почуваюся. Якимсь зміненим насамперед. Бо раптом мушу надати сенс життю. Докладати зусиль, аби щось відбувалося. А це цілковито на мене не схоже.
— Що означає «та-а-а»? — питає Іне.
— Інакше почуваюся… Якщо ти розумієш.
Іне не розуміє. Упокорено зітхає і каже, підбадьорливо штурхаючи мене в бік:
— Антоне! Не треба хнюпити носа, принаймні маєш щастя, що в тебе не хобот.
Хобот… Ну, спасибі. Наче я тут про слонів думаю. Але я розумію, що вона має на увазі. Я вже звик відчувати себе інакшим, щоправда, зовсім з інших причин. І йдеться зовсім не про відсутність м’язів чи малий зріст. Досі втішаю себе, що татко теж «спізнювався» у фізичному розвитку, як він сам казав.
Ні. Ми говоримо про вуха. Велетенські вуха. Такі, що аж просяться, щоб їх помітили. Увесь третій клас мене прозивали Дамбо, як отого слоника з диснеївського мультика, який мав такі велетенські вуха, що міг навіть літати. Кпини однокласників тривали доти, доки Іне якось прокралася в хлопчачу душову й пригрозила, що розкаже всім дівчатам, у кого найменший пісюн. О, Іне дуже відважна!
Щастя, що я того дня не був у школі. Зате потім кілька років мав спокій. Мої вуха залишили в спокої і більше з мене не прозивалися.
Ми ставимо велосипеди в стояк і чіпляємо замки, а тоді прямуємо до класу.
І я думаю, що так воно і є зі мною та Іне. Це вона змушує до дії все навколо. А я лиш пожинаю плоди чужих дій.
Сьогодні в голосі нашого вчителя особливий запал.
— Сподіваюся, ви радісно сюди поспішали? — змовницьким тоном питає Ларс. — Бо сьогодні в нас на уроці природознавства нова цікавезна тема, — він хитро всміхається. — Ану, хто пригадує, яка?
У класі стає тихо-тихо. Навіть на задньому ряді. Та зовсім не тому, що в учнів погана пам’ять.
— Репродукція, — каже нарешті Ларс, бо всі ж мовчать. — Хто може мені пояснити, що це таке?
Ніхто не хоче пояснювати Ларсові, що це таке. І, як на мене, навіщо йому пояснювати, якщо він і сам чудово знає. Ще би, з другою дружиною і п’ятьма дітьми!
І все ж Уле наважується на спробу.
— Це якось пов’язане з парниками?
— Я б так не сказав, — відповідає Ларс і шикає на хихотіння в класі. — Ідеться про розмноження, про те, звідки беруться діти, про яйцеклітини й сперматозоїди й таке інше.
Уле ховається за книжкою «Їстівні трубчасті гриби Норвегії».
А я собі думаю: «Та ясно! Ще тільки цього бракувало».
Я, звичайно, розумію, що до цього колись таки дійде. І людям нарешті буде дозволено розмножуватися і в парниках, і в кущах, і в ліжках з «ІКЕА». Тільки можна, я цього не слухатиму. Мені й татового розмноження досить по самі вуха. Незапланованого.
У класі дуже тихо — Ларс розповідає нам про внутрішні та зовнішні статеві органи і про статеве дозрівання.
— Але, друзі, це цілком природні речі, — каже він майже природним голосом. — І ви мусите навчитися розмовляти про них, — знову змовницька усмішка. — Тому вам доведеться поділитися по двоє і підготувати доповідь.