— То ти не вважаєш, що так я трохи пахну чоловіком? — запитую я.
— Як на мене, ти смердиш сільським виходком, — відповідає Іне.
Це направду щастя, що мені знайомий кожний закуток у домі Уле. Я, наприклад, чудово знаю, де лежать його шкарпетки. Охайно складені в нижній шухляді комода й пахнуть свіжою випраністю.
Я завжди казав: Уле вигідний друг. У нього знайдуться і шкарпетки, і коричні вертуни.
І дзеркало, у якому, якщо стати навшпиньки, видно мене всього. Я стою перед дзеркалом зо дві хвилини, вдихаю на повні груди.
— Що ж, Антоне, — кажу до себе в чистих шкарпетках. — Тепер ти готовий до свого першого танцю.
Іноді добре збрехати самому собі…
У вітальні танці в розпалі. Сара, видно, виграла в «камінь, ножиці, папір» і тепер урочисто пливе кімнатою у парі з Кевіном. Який, ясна річ, вміє танцювати не лише полонез. Кевін уміє все! Він поволі вихиляє тіло то в один бік, то в другий, притулившись щокою до Сариної щоки. Джеймс Бонд та й годі. Без пістолета…
Іне ще ніхто не запросив. «Моя найдорожча подружка», — думаю я, і щокам стає гаряче. Приємно потанцювати з найліпшою подружкою. Я уявляю, як Іне покладе долоню на моє плече, а я обійму її за стан. Ми танцюватимемо, притулившись щоками, у чистих шкарпетках.
Але двері до вітальні перегородила… Емілія.
— Ну? — ледь не злісно питає вона, взявши руки в боки.
Я розгублено дивлюся на неї, нічого не розумію.
— То на яку приємну несподіванку я мала чекати ввечері?
Я оніміло витріщаюся. Звідки мені знати? Хай собі сподівається чого хоче, мені що до того?
— Антоне, я знаю, що то був ти.
Був я? Я не розумію, що знає Емілія. Що я позичив шкарпетки Уле?
— Ти позичив сріблясту ручку Іне, — каже вона. — Я тебе бачила.
Сріблясту ручку Іне… Поволі до мене доходить, куди поділася записка з-під «Математики». На якій було написано «Чекай приємної несподіванки ввечері».
То це тому Емілія мені підморгувала. Двічі, може, й тричі. Вона подумала, що чекати приємної несподіванки треба їй.
Я безпорадно дивлюся на Уле, який стоїть біля торшера. І на Іне, мою найліпшу подружку, яка самотньо стоїть біля коминка. Але чим вони допоможуть? Я ще не встигаю нічого пояснити, як Емілія хапає мене й тягне танцювати.
Я з більшою радістю потанцював би з Уле. І хоч аж ніяк не мрію запам’ятати наш з Уле танець на все життя, ще менше хочу запам’ятати танець з Емілією. Яка без кінця штурхає і смикає мене, тягає по підлозі, наче я спортивна торба.
— Та ти якась справжня рохля, — каже Емілія. — Навіть відважитися сказати не можеш.
— Що сказати?
— Що хотів потанцювати зі мною, звісно. І стати моїм коханим.
Я раптом закашлявся. Аж мені памороки забило.
— Коханим? — кашляю я.
Емілія усміхається рожевими губами, лиш трохи гарнішими за засохлі молочні вуса.
— Я це відразу зрозуміла, — каже вона й далі кружляє мене кімнатою.
— О, — лише й спроможний видушити я з себе.
Треба добре прочистити свої мізки. Гадаю, так зазвичай і роблять, коли несподівано звалюється на голову кохана, яку зовсім не кохаєш.
— Але мені не подобаються хлопці, у яких на думці лише комп’ютерні ігри, — веде далі Емілія. — Тому доведеться тобі з ними попрощатися.
Я марно намагаюся ковтнути. Горло пересохло.
— Можемо ділитися шкільними перекусками, якщо матимеш булочки, — торохтить Емілія.
І раптом мені спадає на думку ідея. Блискуча, як на мене. Я цілеспрямовано — наскільки цілеспрямованою може бути спортивна торба — підтанцьовую до Уле біля торшера.
— Сталася плутанина, — кажу я Емілії, а потім голосно додаю, щоб усі почули: — Сказати, якої приємної несподіванки ти мала чекати сьогодні ввечері? УЛЕ!
Я прискорюю крок і заводжу її просто в обійми Уле, у які вона падає з тихим, здивованим зойком.
Уле всміхається. Він бере Емілію за стан, майже так само галантно, як Кевін, і веде її на середину кімнати під диско-лампу, що мерехтить червоними й зеленими блищиками.
Звісно, Емілія кидає на мене довгий сердитий погляд. Але гарнішого танцю вона собі й уявити не могла б. А мені тепліє на серці.
Та хто сказав, що вечір від мого шляхетного вчинку стане щасливим. Ані раз! Хмара невдач, як завжди, впевнено нависає над моєю головою.
Доки я був зайнятий шляхетними вчинками, Джеймс Бонд уже встиг уп’ястися пазурами в Іне. Про щоки вкупоньку я вже й мовчу. Тулиться до її щоки, погойдуючись у такт музиці. Ведучи Іне від торшера аж до коминка.
У животі знову набухає желейна маса. Лиш би не виблювати в туалеті Уле!