— «Правда чи дія»! — викрикую доволі голосно.
На мене здивовано озираються.
Сара з Вільде обирають «дію». Як і треба було сподіватися.
— Ти поцілуєш Кевіна, — каже Вільде до Сари.
— Ти теж мусиш поцілувати Кевіна, — каже Сара до Вільде.
Ми починаємо. Уявляєте, я навіть зрадів можливості пограти в «правду чи дію». Усе ж ліпше, ніж дивитися, як Кевін тулиться щокою до щоки Іне.
А щоб бути цілком чесним, то мені просто нічого боятися у цій грі. Зазвичай небагато буває охочих цілуватися зі мною.
Однак багато хто має великі сподівання. Хай там як, Ганна дуже розчарована, що їй довелося з’їсти те, що лежить на верхній поличці холодильника Уле.
Спершу було дуже потішно спостерігати, як вона гризе зелену паприку, але гризла вона її надто довго, тож ми вирішили продовжити гру, не чекаючи, доки вона її з’їсть.
Симон першим обрав «правду». Усі знають, що він здебільшого шахрує, тож йому нічого втрачати.
— Хто найгарніша дівчина в класі? — запитує Ганна.
— Емілія, — відповідає Симон, і всі розуміють, що він придурюється.
— Коли моя черга?! — вигукує Уле.
Він не надто винахідливий у запитаннях, але ж свято відбувається у нього вдома, а це майже як день народження святкувати. На іменинника заведено зважати насамперед.
— Який гриб тобі найбільше подобається?
Усі ж знають, що Уле схиблений на грибах.
— Рижик, — усміхається Уле. — Дуже смачний їстівний гриб.
Тепер черга Уле запитувати.
— Правда чи дія? — питає він і, звісно ж, дивиться на мене.
Я обираю «правду». Бо ненавиджу їсти затхлі харчі з чужих холодильників. До того ж я не боюся підступу від Уле. Він точно запитає про гриби. А правду про гриби можна й не приховувати.
— Ти закоханий в Іне?
Я ціпенію. Що це? Такий підступ супроти людини, яка тримає під контролем усі трубчасті, пластинчасті гриби й усі різновиди лисичок, щоб знати, що відповісти Уле! І ось раптом друг Уле запитує, чи закоханий я в Іне? Він зовсім ЗБОЖЕВОЛІВ?
Я дивлюся собі під ноги.
— Ні, — відповідаю захриплим голосом.
Уле здивовано дивиться на мене.
— Але це неправдива відповідь, — каже він. — Ти повинен сказати «так».
Увесь клас сміється, а я ще глибше пробуравлюю поглядом підлогу. У тому місці, де слід від сучка схожий на серце. Уся кров у тілі змінює русло й припливає до голови.
— Нічого я не повинен, — відповідаю я, чую глузливий смішок і не вірю своїм вухам, що це мій смішок.
— Повинен, — наполягає Уле. — Бо треба казати правду. Ти закоханий в Іне. Мусиш сказати «так».
Найгірше, що Уле намагається мені допомогти. А ще гірше, що однокласники починають свистіти.
Я насилу відводжу погляд від серця на підлозі.
— Що я закоханий в Іне? Ще чого хочеш? Відповідь «ні», — я голосно сміюся, ніби Уле надокучливий малюк, який виканючує солодощі посеред тижня. — «Ні» і ще раз «ні».
— Це ж неправда, — розгублено повторює Уле.
Але цієї миті мені зовсім його не шкода.
— Це ти кажеш неправду, — кажу я, гнівно дивлячись на нього.
І клас знову регоче.
Я завважую багато слідів від сучків на підлозі у вітальні Уле. Доки всі далі грають у гру, я тихенько сиджу й щосили кліпаю повіками, стримуючи щось мокре в кутиках очей.
На Іне ні разу й не глянув. Здається, я більше ніколи не зможу на неї поглянути.
На щастя, вечір закінчується. Я, попри все, встигаю напхатися до переситу солодощами з полумиска в кутку. Аж до нудоти. Боковим зором бачу, як Іне до переситу напивається лимонадом, сидячи на канапі з Кевіном. Я добре знаю, що напиватися з незвички лимонадом дуже зле.
Об одинадцятій свято закінчується. Доки гості розбирають свої куртки, а мама Уле витирає зі столу розлиту кока-колу, до мене підходить Іне.
— Думаю, моя кузина більше не потребує твоєї допомоги, — холодно промовляє вона.
— То й чудово! — кажу і ніяк не можу проковтнути грудку, яка застрягла в горлі. — Вона вже добряче почала діяти мені на нерви, — кажу я більше до підлоги, ніж до Іне.
ГРИБИ
Ми лежимо в кімнаті Уле, він — на своєму ліжку, я — на матраці на підлозі. Північ, а я бадьорий, наче вдень. Але не по-доброму бадьорий.
Трохи втішає лише те, що Уле більше на мене не сердиться. Я пояснив йому, що гра — це просто гра, у грі все несерйозно. І попросив вибачення за своє роздратування.
— То… ти не думаєш, що я — суцільна помилка? — питає Уле.
«Помилка, — думаю я. — Знав би Уле, хто тут справжня помилка! Хто просто собі тріщинка в гумці!» Але нічого не кажу.