Кілька хлопців квокчуть, наче курки, які знесли яйце. Ларс шикає на них.
Я стискаю в руках реферат і щосили намагаюся заковтати у шлунок відрижку.
— Надійність кондомів не однакова, — веду я далі писклявим голоском і виразно дивлюся на Уле.
Він повинен підняти вгору плакат.
І він піднімає плакат. Усе за планом. Ось тільки на плакаті не напис «СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНДОМІВ». На ньому великими бульбашаними літерами написано «УРА!». І намальовані надувні кульки.
Клас вибухає реготом. Навіть Ларс сміється. Голосно й довго.
Я бачу, як Кевін знову штурхає свого сусіда. І розумію, хто підмінив плакат.
Я увесь день не розмовляв з Іне. І тепер, коли уроки закінчилися, я йду до свого велосипеда, навіть не роззираючись за нею. Бо цілком певний — Іне ніколи більше не захоче зі мною дружити.
Але іноді роззиратися таки не завадить. І раз, і двічі…
Між велосипедами я раптом помічаю маму Іне, вона має якийсь напружений вигляд.
Мама Іне гарна. Аж ніби відполірована. З гладеньким обличчям, гладеньким волоссям і гладенькими нігтями — пригладжена з ніг до голови.
— Хочу тебе щось запитати, Антоне, — каже вона, навіть не вітаючись.
Очевидно, саме так спілкуються адвокати в суді. Коротко й рішуче. Я не знаю, куди подіти очі, боюся найгіршого: зараз заговорить про кондоми на підлозі супермаркету. Звісно ж, тато Іне розповів їй про той випадок.
— Я знайшла вчора записку в наплічнику Іне, — каже мама Іне, пильно вдивляючись мені в очі. — І впізнала твій почерк.
Тепер уже я витріщаюся на неї. Про що це вона?
— Там було написано: «Чекай приємної несподіванки ввечері», — карбуючи кожне слово, каже мама Іне і нервово барабанить пальцями по блискучій чорній торбинці.
Чекай приємної несподіванки ввечері? Я аж рота роззявляю від несподіванки. То йдеться лише про це? Я ледь не злітаю в повітря від полегшення.
Мама Іне не розуміє моєї реакції. Але бачить, що я ось-ось засміюся. І їй це зовсім не подобається. Зовсім…
Вона набирає в груди повітря, ніби готується взяти найвищу ноту, як в оперній арії чи щось таке. Її голос звучить дуже пронизливо.
— І ось мені цікаво, Антоне, що ти мав на увазі, обіцяючи їй приємну несподіванку під час ночівлі в Уле?
Мені досі шумить в голові від полегші, що мова не про кондоми. Трохи занадто шумить…
— Булочки, наприклад, — затинаючись, белькочу я.
— Булочки? — перепитує мама Іне.
— Солодощі… — додаю я. — Я знаю, це погано для зубів…
— Я питаю не про зуби! — мама Іне майже кричить.
Тепер вона поводиться зовсім не як адвокат.
— …і для решти тіла?..
Мама Іне раптом замовкає і довго дивиться на мене.
— Решта тіла? — перепитує підозріливо.
— Іноді ми граємо в настільну гру «лудо»… — намагаюся я щось пояснити.
Але їй байдуже до ігор, вона хапає мене за вухо.
— Навіть не намагайся зі мною жартувати, Антоне Альбертсене! — шипить вона. — Нащо ти писав записку Іне?!
— Іне?
Я ще ніколи не чув, аби хтось так голосно барабанив пальцями по торбинці.
— Записка була не для Іне, а для її кузини! — виправдовуюсь я.
Я завжди був упевнений, що адвокати мають великий досвід розпізнавання, чи люди говорять правду. Та, вочевидь, мамі Іне потрібно більше часу, щоб здобути такий досвід. Спершу вона дивиться на мене, розтуляючи й стуляючи рот. Потім здається, ніби вона міркує над розв’язанням надзвичайно складної математичної задачки. Насамкінець схоже на те, що мене помилували чи виправдали, бо її обличчя враз наче осувається.
Але не стає на звичне місце.
— Іне не має кузини, — каже вона.
Щастя, що мама Іне квапилася на батьківські збори і вже спізнювалася. Я стою заціпенілий біля велосипедного стояка.
Раптом до мене долинають звуки фортепіано. З класу музики на першому поверсі. Ледь чутні, бо вікно зачинене. Я зазираю досередини. Так і є. Там сидить Іне, сама-самісінька. І вправляється.
«“Місячне сяйво”, — думаю я. — Найромантичніший з усіх відомих її матері музичних творів».
Іне не перестає грати, навіть коли я заходжу до класу. Я тихенько сідаю за парту біля самих дверей. І слухаю.
Хоч як дивно, я ще ніколи не чув її гри на фортепіано. І не бачив отак наживо. Ми разом лише ходимо по дошці чи ще щось таке. Тож я ні коли не знав, які в неї гнучкі пальці. І як вони можуть видобувати стільки звуків нараз.
«Іне, — думаю я. — Моя найближче подружка. Моя Іне, чудова, розумна й крута. Яка завжди приходила мені на допомогу».