Такою я її ще не бачив. Бо вираз її обличчя не має зараз нічого спільного з крутизною. Він м’який, я б сказав. Хай це звучить по-дурному, але цієї миті вона дуже гарна.
Я заплющую очі й думаю, що «Місячне сяйво» звучить, як дзюрчання води. Ніжна, тепла вода хлюпоче й дзюрчить, несе, мов на хвилях сну. Романтично — без сумніву. Хоча саме слово «романтичний» найтупіше з усіх, які я знаю. Найтупіше в світі.
Потім я думаю, що все склалось би інакше, якби Іне грала на барабанах. Зовсім інакше.
Я сиджу за партою, яка насправді призначена для першокласників, і починаю тужити. Отак без причини.
Бо «Місячне сяйво» до цього спонукає.
І йдеться у п’єсі про Місяць.
Коли музика змовкає, стає дуже тихо. Іне дивиться у вікно.
— Напевно, найлегше тому, хто комусь допомагає, — озиваюсь я за якийсь час.
Спершу Іне мовчить. Довго дивиться на ворону або сороку, яка сидить на гілці.
— Що ти маєш на увазі? — нарешті питає вона, зовсім тихенько.
— Найлегше бути сильним.
Мабуть, на гілці сиділа ворона. Уже полетіла.
— Не дуже приємно, коли хтось каже, що йому набридло, — веду я далі. — Мабуть, легше мати кузину.
Іне не ворушиться.
— Можливо, — відповідає, зрештою.
— Я хотів лише сказати, що існує різниця між кузинами й близькими друзями. І якщо б мені довелося допомагати мирити батьків, то я з більшою радістю допоміг би другові.
Іне далі дивиться у вікно.
— І як би ти допоміг?
— Губна помада… — кажу я. — На дзеркалі у ванній.
Іне поволі обертається до мене. І хоч від одного ока тягнеться щокою мокра смужка, вона усміхається.
— Дурень! — каже Іне.
Дорогою додому ми зупиняємося біля наших дерев. Але не стаємо на дошку.
Натомість сідаємо на горбик неподалік і мовчки скубаємо траву — цілими жменями.
— У них річниця весілля у четвер, — нарешті озивається Іне. — Я подумала, якби я зуміла влаштувати їм приємну несподіванку, романтичну вечерю чи щось таке… я заграла б їм «Місячне сяйво» під вечерю.
— Гарна ідея. Ти дуже гарно граєш!
— Дякую!
— Допомогти тобі… з вечерею? — питаю я.
Іне задумується.
— Умієш різати цибулю?
Я усміхаюся і киваю. Сьогодні я вмію все!
— Щось іще?
Іне вагається.
— Я подумала про ванну… як ти казав… з плавучими свічечками…
— Залюбки! — відразу погоджуюсь я. — Але тоді ще потрібні пелюстки троянд! — додаю, бо згадую одну даму з телевізора, яка знову шалено закохалася у свого чоловіка; гадаю, через трояндові пелюстки.
Іне з сумнівом дивиться на мене.
— Ми ж уже не новачки, — переконую я. — Ось навіть Уллу зуміли підчепити на гачок. Трохи знаємо, що і як функціонує…
Щоправда, тепер треба ЗНЯТИ Уллу з того гачка. Але це вже інша історія.
— Окей, — каже Іне. — Тільки ж не перестарайся.
— Окей, — кажу я.
І ми знову замовкаємо.
Ми ще трохи сидимо на траві. Земля суха й тепла, як посеред літа. Задок не намокає, як іноді буває, коли довго сидиш і не помічаєш вогкості. Я далі скубаю траву. Іне жує стеблинку й розглядає свої черевики.
— Я іноді брешу, — починаю я.
— Знаю.
— То ж лише гра, в яку ми грали в Уле.
Іне мовчить.
Раптом висмикує чималий жмут трави й запихає мені під светр.
— Дурень! — вигукує зі сміхом і втікає.
Я ще трохи сиджу. Досі відчуваю її руку під моїм светром. Витягаю з пазухи траву й біжу за нею.
Я давно вже не був такий веселий і радісний. Тато — теж. Він стоїть на кухні, пече піцу й мугикає собі під ніс.
— Знаєш, — каже зненацька. — Я немов заново повірив у себе.
Тато, зі своїм кінським хвостиком, у квітастих рукавицях на обох руках, стоїть посеред кухні й усміхається. Я запитально дивлюся на нього.
Тато кахикає.
— Я, звичайно ж, маю на увазі курси продажів… Вони просто мене змінили…
Тоді я теж усміхаюся. Чудово, якщо курси можуть так добре вплинути на людину.
— До речі, у четвер мене запросили на зустріч, — веде далі тато. — Я повинен захопити публіку. У цьому головний фокус!
— Прекрасно! — кажу я, а сам не дуже розумію, як можна захопитися дачними унітазами.
Але це не так страшно. Поки що… Тато, мугикаючи, кладе піцу на стіл у вітальні й ножицями для паперу розрізає на два шматки. Усе чудово!
— Знаєш, що? — каже тато. — Я собі подумав про банер на сцені, такий шмат тканини, розумієш…
— На сцені?
Мені важко уявити собі когось з нашої сім’ї на сцені. Принаймні не з унітазами.