— Ага… — каже тато з повним ротом піци. — А на банері напис «Якість насамперед» або щось таке. Я орендував задля цієї нагоди Малу сцену.
— Он як! Класно, мабуть, буде.
— Думаєш? — питає тато.
Я дивлюся на нього. Ось мій тато — з піцою, бляшанкою пива й ногами на столі. І думаю, який сьогодні гарний день. Коли ми обоє веселі й радісні.
— Звичайно! Звичайно! — киваю я.
Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс. Нова версія.
Статус:
Земля (тато) усе ще зі скривленою віссю. Місяць (я) усе ще нещастя.
Мета: попередня — стати сенсом життя.
NB: Проект у стані очікування. Стосується нового термінового завдання:
ДОПОМОГТИ ІНЕ:
Причина: вона таки не має кузини.
Кількість чистих трусів у шафі: 3
З них соціально прийнятні: 2
Інше: До кінця життя носити той самий светр. З травою і відбитками долоні.
ТРОЯНДИ У ВАННІ
Настав четвер. Річниця весілля. Ми з Іне відразу після школи їдемо до неї додому. У повітрі дуже багато літа. Небо яскраво-блакитне з такими хмаринками-цятками, які тато називає макрельними — ніби рибимакрелі плавають небом, пахне травою, зеленню і сухим асфальтом.
Іне відчиняє двері й каже:
— Можеш повісити зовні на двері серденько. Для настрою…
— Добра ідея, — відповідаю я, і ми заходимо в дім.
Удома в Іне зовсім інакше, ніж у домі Уле. Чи в мене… Хоч у Іне найбільший будинок з нас усіх, ми нечасто тут буваємо. Бо її домівка зовсім як її мама. Пригладжена, так би мовити. І дуже охайна.
Я обережно ступаю білою плиткою передпокою, заходжу до їдальні.
— Застелимо червоною картатою скатертиною? — питає Іне, прискіпливо оглядаючи стіл. — Додамо трохи французького шарму.
— Буде гарно, — запевняю я.
— Дебюссі теж був французом, — каже Іне. — Це він написав «Місячне сяйво».
Місячне сяйво. Я дивлюся на фортепіано Іне. І мені так хочеться теж послухати Іне, коли вона гратиме для своїх батьків. Багато звуків нараз. Про місяць.
— Сьогодні, видно, багато хто святкує, — каже Іне, визираючи у вікно.
З вікна видно садок Кевіна. Він сусід Іне. Кевінові батьки виносять у садок стільці, столи й величезний гриль.
— Щорічне свято в саду, — пояснює Іне. — Його батьки співають…
Я запитально дивлюся на неї.
— Співатимуть увесь вечір. На кілька голосів. «Божа благодать» і всяке інше.
— Божа благодать? — перепитую я.
— Ага… А далі такі слова: «Глянь, яке життя прекрасне…». Кожнісінького року співають.
У садок виходить Кевін. У сорочці з короткими рукавами. Він вішає на яблуньку надувні кульки, і я бачу, які в нього пружні біцепси.
Раптом згадую, як Іне прошмигнула в хлопчачу роздягальню. Як погрожувала хлопцям, що всім розкаже, у кого найменший пісюн, якщо не перестануть обзивати мене Дамбо. То був сміливий вчинок. Але зараз я подумав про інше, про те, що Іне бачила Кевіна голим. Хай то й було три роки тому.
— У Кевіна гарне волосся… як думаєш? — питаю я.
— Гарне.
— І він красунчик?
Іне дивиться на мене дивним поглядом.
— Трохи є… Допомагай же мені! На вечерю будуть тапас. Ще багато справ треба залагодити.
Так, багато. То й добре. Бо мені зовсім не кортить ще щось довідуватися про Кевіна.
Ми розділили обов’язки: Іне купить тапас і напої, а я, тим часом, подбаю про ароматичні свічки й сушені трояндові пелюстки. На щастя, усе це продається в одному місці, у супермаркеті неподалік. Коли ми повернемося з закупами додому, то матимемо ще вдосталь часу. Іне сказала, що її батьки прийдуть додому не раніше шостої.
— Скільки пелюсток треба купити? — питаю я.
Іне відчиняє двері до ванної.
— Щоб устелили… — каже вона.
— Підлогу чи ванну, — перепитую я, бо ванна в Іне дуже велика; якщо встеляти підлогу, на це піде не один кілограм.
— Ванну… І, може, ще стежку прокласти від дверей до ванни.
Ванни бувають такі несхожі між собою. Якщо ми з татом маємо душ і туалет разом, то родина Іне має у ванній окрему кімнатку на туалет. Якщо у нас стоїть сушарка для білизни, то в Іне — маленькі столики з вазонками й товстий Будда, помальований золотою фарбою.