Раптом мені спадає на думку одна ідея.
— А напої?
Іне дивиться на мене й не розуміє, про що я кажу.
— У серіалах герої часто сидять у ванні з келихом шампанського, — пояснюю я.
— Ти забагато дивишся серіалів, — буркає Іне.
— Це правда, — погоджуюсь я. — Зате вони потім часто закохуються.
Іне визнає мені рацію.
— Але мені не можна нічого брати з татового льоху.
— Тоді безалкогольне шампанське, — киваю я. — Головне, щоб воно мало бульбашки.
Я записую на клаптику паперу «ароматичні свічки, трояндові пелюстки, яблучний сидр» і водночас уявляю чоловіка й жінку, які цокаються келихами, сидячи у ванні.
У жінки зелені очі, вона всміхається. А в чоловіка біцепси на руках. І він театрально відкидає назад волосся.
СЕМЕРО ЖІНОК І НЕСПОДІВАНИЙ ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК
Давно ми з Іне не ходили на закупи. Я вже заскучав за нашими походами в супермаркет, так хотілось би знову, як колись, котити удвох возик і складати в нього йогурти з чорносливом та анчоуси для Сіґне Сальвесен. Але сьогодні задля ефективності мусимо розділитися. До того ж Іне знається на тапас. Її батьки іноді таки влаштовують вечірки. А ми з татом — ніколи.
Тому я слухняно прямую до крамниці, яку мені показала Іне. Там стоять кілометри полиць з серветками й свічками всіх можливих кольорів і запахів. Не кажу вже про написи з мудрими крилатими висловами. На кожному кроці «Carpe diem»[1].
Але чи така то вже премудрість, замислююсь я. Бо дослівно «Carpe diem» означає «хапай день». Щось у тому є. Принаймні у мене трапляються дні, яких я не можу вхопити й втримати.
Після довгих роздумів я вибираю кілька маленьких рожевих свічок із запахом жувальної гумки. Це нагадує мені літні канікули й бензозаправки, де можна купити морозиво. Таке повинно спрацювати.
— Чим можу допомогти?
До мене підходить дама з дуже червоними нігтями й дуже великим бажанням допомогти.
— У вас є трояндові пелюстки? — питаю я. — Висушені?
Продавчиня киває, усміхається і знаходить на полиці пакетик. Усередині щось сухе й вицвіле. Я довго вагаюся, роздивляючись пакетик.
— Трохи не те, що мені потрібно, — нарешті кажу я.
Уявляю, як батьки Іне, замість насолоджуватися романтикою у ванні, замітатимуть оце сміття.
— А для чого тобі пелюстки? — цікавиться дама з червоними нігтями.
Я відчуваю, як мені паленіють щоки.
— Та треба дещо прикрасити, — відповідаю хрипко й трохи стишую голос. — Ванну…
Я ціпенію в очікуванні, що дама зараз посуворішає і грізно гляне на мене. Але вона підморгує і каже:
— Попитай у квітковій крамниці.
Почервонілий до самих коренів волосся, я плачу за рожеві ароматичні свічки і йду.
Я саме стою перед квітковою крамницею, тримаючи в руках п’ятнадцять червоних троянд, як дзвонить мобільний. Це — тато.
— Хотів лишень сказати, що після зустрічі запрошений на вечерю, тому прийду пізно. Ти не проти?
— Не проти! Не no problem!
— Чудово! Ага, дуже дякую за твій список!
— Список?
— Ну, отой з дамами… Усі хочуть зустрітися, окрім однієї. А ще кількох потенційних клієнтів я мав раніше. Усе просто прекрасно!
Список? У голові починає щось ворушитися. Імена жінок. Особисті тренери. Ґру, котра має собаку, і татові унітази. Згадки починають кружляти в голові дедалі швидше. Зрештою, мені вже здається, ніби я сиджу на каруселі, а навколо все зливається в суцільній круговерті. І не можу схопити день. Зовсім нічого не можу вхопити.
Усе ж починаю розуміти: тато запросив жінок з мого списку на зустріч-презентацію дачних туалетів. І я здогадуюся, хто саме відмовився. Та, що з Сульвікена.
— І що… що ти написав? — тонко пищу я.
— Що написав? Та нічого особливого. Просто запросив їх на Малу сцену.
— І все? Нічого про… туалети?
— Та ж вони й так про це знають. Інакше навіщо телефонували б!
Мені відбирає мову. Від страху чи від чого?
— Гаразд, мені час готуватися. Зустріч починається о четвертій. Бувай! — каже тато й кладе слухавку.
І тієї миті я чую глухий «бенц!» То пакет зі свічками гепнув на підлогу.
Що робити? Одна справа — розмова з ОДНІЄЮ дамою, яка розгнівалася, почувши незрозумілі балачки про шестиметрові сечовивідні шланги, і зовсім інша — навала жіночої юрби. На Малій сцені…
А ми з Іне ще хотіли вивести тата межи люди. Ліпше було б замкнути його в чотирьох стінах!
Я набираю татів номер. Не залишається нічого іншого, як зізнатися. В усьому. Негайно! «Привіт! Це — автовідповідач Пола Альбертсена. Залиште повідомлення після звукового сигналу, а я вам зателефоную, щойно зможу. Гарного дня!»