Раптом у залі гасне світло. З динаміків лунають звуки електрогітари, лине улюблена мелодія татового покоління меломанів. «The Fatal Countdown» чи щось таке. Хай там як, гурт називається, по-моєму, «Європа».
Музика грає недовго. Мелодія уривається, на сцену падає світляний сніп прожектора.
Там стоїть тато. Мій тато. З мікрофоном, у костюмі. На тлі банера.
Він ненавидить сюрпризи…
Я запитую себе: «Які я маю шанси? У відсотках? Як я міг би передбачити розгортання подій, коли вішав оголошення у “Rema”?»
Такого я зовсім не планував. Я ніколи, нізащо не хотів би, щоб тато стояв на сцені й розповідав про дачні туалети жінкам, які шукають собі коханого. Я лише хотів, щоб тато знайшов собі любу жінку. Щоб вирівнялася його скривлена життєва вісь. Але ж не тепер. І вже точно не тут.
Я ж примчав, щоб його застерегти, перш ніж усе почнеться. А він тим часом ховався за лаштунками. Як різдвяний гном. Що я наробив? І як мені тепер вчинити?
— Привіт усім! — промовляє тато трохи незвичним, гугнявим голосом. — Мене звати Пол. Це я запросив вас на цей вечір!
Останню фразу він голосно викрикує, ніби сподівається овацій у відповідь. Овацій немає. Кілька сухих аплодисментів від тих, хто прийшов послухати про туалети. Решта не плескають. Але всі сидять в напруженому очікуванні.
— Я запросив сюди сьогодні саме вас, бо ви зацікавлені у високій якості й не боїтеся думати по-новому! Широко!
Тато пройшовся сценою і заговорив знову. Я бачу, що він проводив репетицію свого виступу. І не раз.
— Дозвольте повернути вас трохи в минуле, — каже тато. — Ще не так давно, коли збиралося більше, ніж двоє, доводилося бігати в кущі… Ви ж розумієте, про що я кажу?
Нарешті зал трішки жвавішає. Хихочуть три жінки. ВОНИ розуміють, що туалет швидко переповниться, якщо в літньому будиночку житиме більше, аніж дві особи. Доведеться дзюрити десь надворі. Однак цього не розуміють «мої» дами. Певно, ламають собі голови, що ж відбувається у кущах.
— Але ж двоє — це надто мало! Правда? — промовляє тато.
У залі знову тиша. Тато не здається.
— Бо ж нам хочеться компанії. Що більше, то ліпше. І ось тоді потрібні нові рішення!
Я не впізнаю свого тата. Він поводиться, як ведучі телешоу, — сходить з мікрофоном зі сцени в зал.
— Ось ви, наприклад, — зупиняється він біля жінки в першому ряду. — Що для вас найважливіше?
Це — Ґру, з собачкою. Судячи з виразу її обличчя, ніяк не скажеш, що вона має велике бажання відповідати. Але тато тицяє мікрофон їй під ніс, і вона пищить:
— Приємно проведений час, можливо…
Тато дивиться на неї.
— Приємно проведений час, — повторює він.
Не зовсім такої відповіді сподівався. Тато трохи дурненько усміхається, мабуть, думає, що Ґру полюбляє надовго засідати в туалеті. Або процес відбувається туго. Знаючи тата, припускаю, що він вражений, як це жінка наважилася зізнатися у такому перед публікою.
— Добре проведений час важливий, — знову починає він. — Як усі ми знаємо, стрес дуже шкідливий для таких… ситуацій. Тож вирішальне значення має комфорт, який я можу вам запропонувати. А ще гігієна.
Тато підморгує Ґру з собачкою у торбинці.
— І я невдовзі покажу, чому…
Ґру НЕ підморгує у відповідь.
Тато знову піднімається на сцену. Глибоко вдихає повітря, немов перед фінішем.
— Ми всі різні, — каже він. — Для когось важлива відсутність запаху, для когось — зовнішній вигляд. Я ж можу запропонувати вам усе в комплексі!
Сірі ошелешено роззявляє рота. Стривожено роззирається. Мабуть, ще не зустрічала чоловіка з таким розмаїттям пропозицій нараз.
— Тож запитую вас! Ви готові обрати найліпше, першокласне устаткування?
Видно, що тато ходив на курси. Він навчився ЗАХОПЛЮВАТИ публіку!
Западає незручна тиша. Хтось несміливо пищить «так». Це — три дами, котрі прийшли заради дачних туалетів. Решта мовчать. Глухо мовчать.
Я завважую, як у тата трохи розгублено починає бігати погляд. Певно, сподівався на потужнішу реакцію залу. Але тато добре підготувався і не має наміру здаватися. Ще більше підвищує голос.
— Чудово! — майже кричить він. — Бо я маю, що вам показати! Розкішні речі!
З багатозначним кивком до публіки, тато зникає за лаштунками. Мабуть, там ховає свої «речі». «Гірського Кнута», наприклад. І шестиметровий сечовивідний шланг, який зробив революцію у каналізаційній справі.
Вочевидь, досі тримає в руках мікрофон, бо на весь зал чути, як він за завісою тягає щось важке. Ліпше це були б мішечки з подарунками. Як у різдвяного гнома в моєму дитинстві.