— Антоне! — кричить він. — Усе буде добре!
А з голосу й не скажеш… Бо звучить він дуже навіть розпачливо.
— Ти дуже сердишся? — кричу я.
— Ні! Але я стою на драбині!
— А де ж веранда?!
— Хай там що, не тут!
У моїй голові зринають дві думки.
По-перше, якби я не був такий широкий в грудях, то вже давно звалився б з п’ятиметрової висоти в сад Іне.
По-друге, я думаю про татів страх висоти. Та попри все він виліз на п’ять метрів догори драбиною. Заради мене!
— Я лишень хотів стати сенсом життя, — кажу я.
— Що? — не чує тато.
Мій задок — прекрасна звукоізоляція.
— Я лише хотів стати сенсом життя!
— Сенсом?
— А ще я хотів вирівняти твою вісь! Ти перекошений, як Земля…
Не думаю, що тато хоч щось втямив з моєї балаканини. Людині зі страхом висоти нелегко зберігати притомність, стоячи на драбині. Де вже там думати про Всесвіт!
— Антоне! — кричить тато. — Ти класний хлопець!
Класний хлопець… Не кожного дня доводиться чути такі слова. Я відчуваю, як мої очі стають дуже мокрими. Бути класним хлопцем саме цієї миті дуже приємно.
Якийсь час я вишу мовчки, лише шморгаю носом час від часу, а тоді кажу:
— Ти теж класний хлопець, тату! — і додаю: — І це цілком нормально, що ти продаєш туалети…
Тато мовчить.
«Жайворонки щебечуть у піднебессі», — співає хор, доки я витираю носа тильним боком долоні й ще трохи пхикаю.
— Я дуже щасливий, що…
Тато ще щось каже, але кінець речення губиться по дорозі крізь мої speedo-труселі.
— Що ти сказав?! — кричу я.
— Я дуже щасливий, що той кондом тріснув!
— Справді? — хлипаю я.
— Так! — репетує тато. — Якщо хочеш, я буду писати тобі послання на бананових шкуринках!
Хор замовк. Я давно його вже не чую.
Принаймні я маю що розповісти внукам. Якщо в мене будуть онуки. Бо ж пожежники в повних обладунках не всіх вирізають пилкою з вікон.
«Тобі пощастило, що надворі тепло», — сказав один з пожежників.
Добре йому казати. Сонце вже зайшло, а на мені одягу значно менше, ніж на ньому. Усередині, у теплі, лише одна моя половина. Доки пожежники обережно віддирають мене від підвіконня і садять у спеціальний кіш на вершечку пожежної драбини, я мерзну так, що зуб на зуб не потрапляє.
Тата теж беруть у кіш. Увесь час, доки я висів, він стояв на драбині біля мене. Тато знімає з себе куртку й огортає нею мої плечі.
Доки нас поволі спускають на землю, хор у Кевіновому садку урочисто співає національний гімн. Хоча надворі давно червень, а не сімнадцяте травня[2].
Найдивніше, що я зовсім не ніяковію. Може, тому, що весь адреналін ще не вивітрився з мого організму, хтозна… Навпаки, показую пальцями знак перемоги й махаю людям унизу.
І хоч стою у своїх кумедних трусах-плавках, і смішні вуха нікуди не поділися, я думаю: «Можливо, саме так почувався Дамбо, коли виявив, що і його велетенські вуха можуть для чогось знадобитися. Або гидке каченя, котре раптом збагнуло, що стало прекрасним лебедем».
Відчуття, ніби я лечу. Ніби я справді сенс життя і класний хлопець. І все буде добре!
Зате тато Іне має трохи ніяковий вигляд. Курить під гаражем. Такого я ще ніколи не бачив.
Унизу, просто під пожежною драбиною, стоїть електричиня власною персоною. З червоною помадою на губах. Я й не знав, що вона теж співає в хорі.
Люди плескають у долоні, коли кіш опускається на землю. Тієї миті, коли я вилажу з коша, повз мене, мовби цілком випадково, проходить Кевін.
— Знаєш, Антоне, — глузливо шкіриться він, — у тебе найзвабливіші труселі, які я лиш бачив у своєму житті.
Я мовчки всміхаюся. Бо саме зараз мені глибоко байдуже до Кевіна. Хай собі має великі біцепси чи розкішне волосся, хай собі вишукано й галантно танцює — мені зовсім байдуже! І до його кпинів — теж байдуже!
Але не байдуже Іне. Раптом вона заступає йому шлях, гнівно супить чоло й випалює:
— А в тебе найменший пісюн у класі!
КОХАННЯ І БАГАТО ВСЯКОГО ІНШОГО
У нас з татом так багато спільного. Він любить таку ж піцу, як я, наприклад. А ще йому, як і мені, зовсім не видається непристойним викладати ноги на стіл.
Однак сьогодні ввечері нікому з нас навіть на думку не спадає засісти перед телевізором. Натомість ми сидимо й розмовляємо.
Дуже багато про Всесвіт, менше — про альфа-самців, які підкидають в чужі кишені кондоми.
— Мені ніколи не подобалися альфа-самці, — каже тато.
— Мені ніколи не подобалися жінки, які надто голосно сміються, — кажу я. — І плетуть на шпицях.