Тато сміється. Дуже навіть голосно.
— Мені — теж, — каже він, пересміявшись.
А тоді розповідає дещо дивне. Про електричиню.
Виявляється, вона не співає у хорі. Зовсім ні. Вона стояла під будинком Іне, бо прийшла туди з татом. Вони саме збиралися удвох на вечерю. Вечеря! Оце подія! Тато й електричиня!
Це той, який мріяв про жінку в лісі. А вона вигулькнула в електрощитку!
— Ви одружитеся, як думаєш? — питаю я.
— Та ні… Вона не з тих, хто прагне одруження. Але, можливо, станемо такими собі коханими-на-вихідні. Або не станемо…
Але, кажучи це, тато не засмучений. Анітрішки.
Дзвонить його мобільний. Доки тато розмовляє на кухні, я міркую про Всесвіт. Цікаво, чи зуміє кохана-на-вихідні виправити татову скривлену вісь?
— Добре, — каже тато в слухавку, повертаючись до мене у вітальню, — Я все перекажу Антонові.
Він кладе мобільний на стіл, якийсь час мовчить. Я вичікувально дивлюся на нього. Трапилося щось погане…
— Батьки Іне розлучаються, — нарешті каже тато. — Розповіли їй про це сьогодні ввечері.
— Сьогодні?
Думки про Всесвіт умить вивітрилися з голови. Натомість її ущерть заповнили думки про Іне. Вона ж так старалася! І губною помадою на дзеркалі малювала, і записочку «Чекай приємної несподіванки ввечері» підкладала, і стіл прикрашала червоною картатою скатертиною та серветками з серденьками. А сьогодні раптом — бах! На саму річницю весілля…
Тато пильно дивиться на мене.
— Вона зникла, — каже він.
— Зникла? — вражено перепитую я. — Куди?
— Цього вони не знають… Її тато їздить вулицями, шукає. Він телефонував з авта.
Я виходжу в коридор, натягаю кросівки.
— Він просив переказати, що просить у тебе вибачення! — крикнув тато мені навздогін, коли я вже виходив з дверей.
Надворі починає смеркатися. Не чорна темрява западає, а літні зеленаві сутінки. Я сідаю на велосипед. На той самий велосипед, колесо якого я вперше самостійно залатав кілька тижнів тому, коли тато, проходячи повз мене, кинув на ходу, мовляв, якими непередбачуваними можуть бути наслідки проколу в гумі.
Дуже все дивно… Мушу це визнати… Я багато думаю про дивину світу, налягаючи на педалі й долаючи підйом біля будинку Іне, де ще кілька годин тому стояв велетенський пожежний автомобіль. Думаю про це й тоді, коли проїжджаю поворот до будинку Уле, де на святі класу я зневажливо посміявся над його запитанням, чи не закоханий я в Іне.
Однак, коли я доїжджаю до лісочка, то перестаю думати. Кидаю велосипед, бо дуже важко крутити педалі на лісовій стежці, у сутінках.
Я здалеку бачу наші дерева. І хоч навколо темно, знаю, що вони мають світло-зелені березові листочки й посмуговані білі стовбури. І знаю, що Іне сидить у траві і їй дуже прикро на душі.
— Не розпалюй вогонь, трава дуже суха, — кажу я.
Іне не обертається. Сидить навпочіпки спиною до мене й шматує папір.
— Я взяла з собою воду…
Іне вперта.
— Окей.
Я сідаю біля неї перед вогником. Тепер мені видно, який папір Іне кидає у вогонь, один за одним, крихітні клаптики. Це ноти. Фортепіанна музика.
— Не твоя в цьому провина, — кажу я.
— Знаю, — відповідає Іне.
І знову мовчки шматує ноти. Потім заливає вогонь водою з пляшки. Довго дивиться на мокрий попіл.
— І не «Місячного сяйва», — озиваюсь я.
— Це я теж знаю.
— Виною кохання… Воно буває таким різним.
Іне вже не каже «знаю». Бо що тут скажеш… Вона кладе голову на коліна, ховає обличчя, сидить тихенько, зовсім тихенько. Але я бачу, як тремтять її плечі.
Тоді обіймаю її рукою. Спершу навіть не замислююся над своїм вчинком, ніби обіймати за плечі дівчинку найзвичніша справа на світі, як ото пити молоко чи дивитися телевізор. Але поступово, усе ще обіймаючи Іне, я відчуваю, як решта мене починає розуміти, що відбувається, і це розуміння піднімається з живота аж до кінчиків волосся: це — Іне, я обіймаю Іне, мою найдорожчу подружку; її плечі теплі, а волосся пахне літом.
І ось зараз, цієї миті, усе насправді, усе справжнє.
АСТРОНОМІЧНИЙ БАЛАНС
— Антоне, ти готовий?
Це гукає тато. Він стоїть у сорочці й костюмі, чекає на мене.
— Ще хвилинку! — кричу я з ванної.
— Сподіваюся, ти ж не «Joop’ом»-ом парфумишся? — наляканим голосом питає тато.
Ні… Просто цієї миті я роблю відкриття: чорний волосок уже не самотній. Тому й затримуюся.