Я вдягаюся і радісно сміюся, виходячи з ванної.
— Гарний вигляд? — питаю я, вертячись перед татом.
Я у костюмі, з власною краваткою, задоволений і тим, і іншим.
Тато всміхається. Я — теж.
— Майже альфа-самець, — кажемо хором.
А тоді вчиняємо, як завжди в таких випадках: беремося мізинцями і загадуємо бажання. Таємне…
Виходимо з дому. Зупиняємося біля червоної поштової скриньки на куті.
— Ось так! — промовляє тато, опускаючи в скриньку грубий конверт.
І ми знову всміхаємося один одному. Бо я знаю, що в конверті. Плетиво… Не три кілометри, де там… Маленький клаптичок з двома шпицями. І лист. У листі написано, що татові, на жаль, більше подобаються електричині, аніж жінки, які голосно регочуть і тягають його на зустрічі, до яких йому байдуже.
Лист адресований Уллі.
Перед спортзалом нас зустрічає Ларс. Він у смугастій сорочці, потискає кожному руку й супроводжує до дверей.
— Ласкаво просимо на випускний вечір, — запрошує він і учнів, і батьків.
Члени святкового комітету прикрасили спортзал зеленим березовим гіллям і весняними квітами, поставили довжелезний стіл зі свічечками й серветками. Просто диво, яким гарним може стати спортивний зал!
Під стіною стоїть ще один стіл. Туди батьки зносять усяке смачненьке: брауні, сирники, марципанові тортики, прикрашені фруктами, ягодами й кольоровими посипками.
Тато роззирається на всі боки й крадькома запихає свій куплений мигдалевий пиріг з румбамбаром між двома сирниками. Ми по-змовницькому хихочемо.
Батьки Іне вже сіли. Поруч одне з одним у першому ряду. І зовсім буденно розмовляють між собою. Тато сідає біля них. Дивина та й годі, як швидко можуть заприязнитися двоє чоловіків, з’ясувавши, що бідолашний хлопчик зовсім не купував кондоми.
Приходить Уле з батьками. І з величезним кошиком коричних вертунів. Вони такі радісні, окситоцин просто прискає з них — усіх трьох. Здається, не на одну дитину вистачить!
Увечері ми також їстимемо вдома коричні вертуни. Якщо я в школі не об’їмся. Бо до нас у гості прийде електричиня. Не для ремонту електрощитка. По-моєму, вона дуже любить пекти.
До початку дійства нас, усіх учнів, збирають у сусідній зі спортзалом кімнаті, де зберігаються гімнастичні мати. Звідти ми вийдемо й пройдемо між рядами батьків парами в полонезі до самої сцени. Щоб батьки встигли нами намилуватися, зворушено всміхаючись. Якщо, звісно, захочуть зворушено всміхатися.
— Привіт!
Переді мною стоїть Іне. Волосся підібране догори, у світло-блакитній сукенці з почепленою квіткою.
— Привіт!
— Гарна краватка, — каже Іне.
— Гарна квітка, — кажу я.
На нас шикає Анне.
— Готові? — питає вона. — Знайдіть свого партнера й шикуйтеся за мною.
Іне дивиться на мене, я — на неї. І ми стаємо за Анне. Узявшись за руки.
За нами — Уле з Емілією.
— Щасти! — шепоче він.
— Щасти! — пошепки відповідаю я.
Умикається програвач. «Наполеон в похід через Альпи зібрався». Надто гучно. І ми крокуємо. Через спортзал. У костюмах і сукнях, хто марширує, а хто кульгає, високі й коротуни. Повз носові хустинки, повз батьків і камери — на сцену.
Багато батьків ніяк не вгомоняться, фільмують, доки Ларс розповідає, яким неймовірним класом ми були і який у нас великий потенціал — в усіх заразом!
Коли на сцену виходить директор і майже повторює за Ларсом свою промову, клацання камер стихає. Але всі бурхливо й довго аплодують вчителям, бо вони теж неймовірні; їм дарують квіти, цукерки й кожному записничок із жартами.
— А тепер сьомий клас хоче подякувати вам піснею, — оголошує Анне. — Готові, хлопчики й дівчатка?
Батьки точно готові! Угору здіймається ліс камер.
Іне смикає мене за руку. Я дивлюся на неї. Ми пригинаємося і, ховаючись за спинами однокласників, втікаємо за лаштунки. Ніхто й не помітив.
— Ходімо, — каже Іне.
Я йду за нею зі сцени. Ми обходимо шкільну будівлю й тихенько прокрадаємося у спортзал з запасного входу. Поза спинами батьків.
Іне заштовхує мене до кімнатки з гімнастичним матами. Розсувні двері відчинені. Тож нам добре видно сцену.
— Що ти задумала? — шепочу я.
— Дивись, — Іне киває у бік сцени.
Там стоїть наш клас. Кевін, і Сара, й Емілія, і всі-всі, з ким ми ходили до школи сім років. «Це ми, це ми, браття й сестри завтрашнього дня», — співають вони — такі милі й зворушливі.
— Зараз побачиш, — каже Іне.
Пісня закінчується. Настав час піднімати плакати. «УРА НАШІЙ ШКОЛІ» — має бути на них написано, коли Вільде, Емілія та Кевін у правильній послідовності піднімуть кожне свій плакат.