Выбрать главу

Вільде піднімає «УРА», Емілія — «НАШІЙ». З квіточками й кульками. Тепер Кевінова черга. Він стріпує головою, відкидаючи назад волосся, і піднімає плакат. Але на ньому чомусь не написано «ШКОЛІ».

Там написано «СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНДОМІВ».

Батьки в залі відразу це помічають. Лиш не Кевін. Він далі усміхається і театрально стріпує головою — під сміх залу. Камери клацають, мов шалені.

Першим з хлопців завважує підміну Оскар. І тоді ми з Іне ще глибше ховаємося за матами.

— Ти божевільна! — пирхаю я.

— Ага…

А тоді стається найдивовижніше в моєму житті. Іне бере долонями мої щоки й цілує мене. І не звичайним коротким цмоком. А довгим, теплим поцілунком, який пахне літом і трохи гумою гімнастичних матів. Потім уважно на мене дивиться.

— То що, готовий?

Я розумію, що вона має на увазі. Хоч і досі онімілий від губ аж до кінчиків пальців на ногах. Лише я можу зрозуміти, про що вона. Бо я теж такий самий божевільний, як і Іне.

Ми вже так робили. Багато разів. Синхронно залазили кожен на своє дерево, тримаючи за кінці дошку. Надто тоді, коли були меншими й випробовували, як високо над землею зуміємо по ній пройти. До третьої гілляки посередині дерев це нам добре вдавалося. А ось вище було вже страшно. Вище гілки густіші, та й дошка важка. Не раз бувало, що вона ледь не вислизала з рук.

— Знаєш, — каже раптом Іне зі свого дерева, — нам бракує Уле.

Звісно, нам бракує Уле. Ще й у такий день! Бо хоч він і не ходить дошкою, але часто буває тут разом з нами. Уле наш друг. Як без нього!

Однією рукою я набираю смс-ку. Сподіваюся, він її почує.

Ми довго дряпаємося нагору. Іне ще важче, ніж мені. Бо вона в сукні, і поділ весь час зачіпається за гілки.

Зрештою, ми таки вилазимо. На самі вершечки дерев. Кладемо дошку на гілки, які примітили собі вже давно, ще з дитинства. Трохи її гойдаємо, щоб упевнитися, чи надійно лежить.

— Привіт! — кричить знизу Уле.

Таки побачив смс-ку!

— Привіт! — відповідаємо з десятиметрової висоти. — Ти готовий?

Уле готовий. Ми — також.

Я перший стаю на дошку. Новеньким чорним черевиком. Іне чинить так само. У своїй світло-блакитній сукенці в квіточки. І ми йдемо. Розпростерши руки, дивлячись поперед себе. Іне і я, кожний від свого дерева.

Я не дивлюся униз. Давно вже цього навчився. Дивлюся просто в очі Іне, а вона підходить дедалі ближче. Я теж наближаюся до неї. Одна нога поперед другої, аж доки відчуваю її подих на своєму обличчі. Десять метрів до землі. Дуже небезпечно.

Але ж Уле сидить на пеньку під нами. Тому нічого не може статися. Нічого в усьому світі.

Я усміхаюся до Іне. Її волосся ледь тріпотить на вітрі, сукня — теж. У неї досі зелені очі. Досі маленькі вушка й трохи викривлений передній зуб. І все ж я думаю: «Вона стала інакшою. Це — цілком нова Іне».

Так я і відчуваю: цієї миті усе на світі змінилося. Іне, тато і цілий Всесвіт. Берези, весна й останній день у сьомому класі.

— Шаленство, — шепоче Іне, очі в неї блищать.

— Баланс, — шепочу я.

Є стільки способів балансувати. Для Сіґне Сальвесен життя найліпше балансує без чоловіка й дітей. Вона досі щаслива, що колись припустилася помилки й спізнилася на власне весілля.

У сім’ї Іне батьки балансують кожне окремо, у своїх домівках. Та все ж по обидва боки від Іне. На щастя!

Для батьків Уле життєвий баланс — сидіти на коцику, тримаючись за руки. І навмисне відчиняти вікна, коли вдома печуть булочки.

Однак балансують не лише люди. Природа теж іноді балансує, щоб втримати рівновагу. Таке мені тато сказав. Шторми, зливи й навіть торнадо вирують тому, що атмосфера намагається утримати рівновагу.

У житті слід поводитися, як у розпал бурі: намагатися думати цілісно.

І я думаю: «Цілісність — це не так уже й погано».

Моя цілісність, наприклад, сформувалася і виросла. На два сантиметри від лютого. Тож за рік, я вже буду, можливо, не найменшим хлопцем у старшій школі.

Хоча маленький зріст не така вже й біда. Онде Місяць також маленький. А митці усього світу писали про нього вірші й пісні. «Місячну сонату», наприклад, або «Місячне сяйво».

Я, до речі, передумав ставати адвокатом. Склав собі зовсім інший — новий список. Він далі називається Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс, але в ньому вже йдеться геть про інше.

Віднедавна ми з татом дуже часто розмовляємо про Всесвіт. Я почав замислюватися, чи не стати мені, як виросту, астрономом. Бо там, у Всесвіті, стільки дивовиж! Весь час пізнаєш щось нове.