— Хай бабуська теж трохи вділить грошенят на допомогу стражденним, — каже Іне.
— Бачу, таки добре, що я ніколи не мала дітей, — зустрічає нас Сіґне Сальвесен.
Вона стоїть на порозі у домашніх капцях і обурюється, як можна так надовго застрягнути в крамниці. Думаю, у неї така нетерплячка через кросворд.
— Ну, то що цікавого у світі? — питає вона, нишпорячи в пакеті за кросвордом.
— Ми вчимося танцювати полонез, — відповідає Іне.
— Он як! Я теж колись танцювала полонез. З одним дурбецалом…
Сіґне з передчуттям задоволення кладе журнал кросвордів на кухонний стіл і береться заточувати олівець.
— А звідки ви знали, що він дурбецало? — поцікавилася Іне.
— Таке відразу помітно, — каже Сіґне Сальвесен, гойдаючи зморшкуватими щоками. — Справжній мужчина мав би прочитати Ібсена.
БАЛАЧКИ Й ТУАЛЕТИ
Я вирішую трохи почекати з журналом «Ми чоловіки».
Є ж, напевно, й інші способи підбадьорити людину. Можна, наприклад, поговорити. Про погоду чи щось таке.
— Тату?
У коридорі зовсім темно. У помешканні дуже-дуже тихо. Що таке? Адже його авто стоїть під будинком. Мало б і світло світитися, й екран телевізора.
— Я тут!
Я полегшено переводжу подих. Тато сидить у вітальні при запалених свічках, зі склянкою молока.
— Світла нема, — каже він.
Я мимоволі усміхаюся. Нема світла — є свічки й затишок. Отже, нема чого боятися.
— Електрик вже в дорозі, — каже тато.
— У таку погоду?
Та ні, надворі зовсім не ураган. Лише трохи почало дощити.
Балачки ні про що — не моя парафія.
Тато всміхається.
— Електрикам вода не страшна.
Тут я міг би змінити тему й подати татові інформацію про курси плетіння, але вона прозвучала б зараз якось неприродно. Бо що спільного має дощ і курси плетіння? Іне має, мабуть, рацію. Тата треба приголомшити новиною.
Якийсь час я мовчу, знову думаю про земну кулю. І про тата, звісно. А чи справді його вісь відхилилася? Має начеб нормальний вигляд, сидить собі й попиває молоко.
Якщо чесно: у моєму житті ось зараз багато чого нестійкого, мені самому доводиться балансувати, і мені вистачає своїх проблем, щоб ще братися за чиїсь, якщо в цьому немає особливої потреби. Важко бути місяцем, аж голова обертом іде. Що вже казати про випрямлення осі цілої планети.
— Що доброго було в тебе сьогодні? — запитую я, намацуючи ґрунт.
Тато непорозуміло на мене дивиться.
— Що доброго?
— Ну, на роботі, наприклад?
— Продажі йдуть погано, — каже тато. — Ще й колесо проколов на Стурґаті. Отакий мій день.
Ні, не надто збалансований день.
Та я теж не міг похвалитися вдалим днем, аж ніяк. А про що розмовляти? Про контрацепцію я вже наговорився з татом на все життя наперед.
— Ти міг би випрати на завтра кілька трусів? — натомість питаю я.
На тому розмова вривається. Хтось дзвонить у двері.
— Так, у вас справді темно, — усміхається електрик.
Це — жінка.
Я відразу гублюся і ніяковію. Бо для стороннього ока наша домівка має аж ніяк не привабливий вигляд. Під кухонним столом навалена купа коробок з-під піци за щонайменше місяць щоденного споживання, порожні пляшки й пивні бляшанки, на фотелі у вітальні валяються розпаровані шкарпетки — розпачливе видовище.
— Вибачте за безлад, — каже тато. — Останнім часом не доходили руки.
— Я ж прийшла не на ваш безлад дивитися, — усміхається електричиня і говорить наче щиро.
— То… чим вам допомогти? — питає тато.
— Покажіть шафку з електрощитком.
Я ніколи не задумувався, де висить наш електрощиток, бачу, як блідне тато — він теж не знає. І раптом згадую. У коридорі, у коморі з непотребом. Якщо живеш у захаращеному непотребом домі, у якому ще й є спеціальна комора для непотребу, то можна собі лиш уявити, як воно там, у тій коморі.
— Е-ем, — якось невпевнено каже тато.
Він поволі відчиняє двері, але не достатньо повільно. З комори просто на голову електричині випадає пачка рулонів туалетного паперу, за нею сиплються одноразові пилозбірники для пилососа, гепає телефонний каталог 2005 року.
— Ну, привіт! — тільки й каже електричиня, але всміхається кутиком уст.
— О, вибачте, це комора з усіляким непотребом, тож… е-е…
Довше просити вибачення тато не зміг, та воно й на добре, бо задзвонив його мобільний, і електричиня нарешті змогла спокійно взятися до щитка.
Дзвонив татів робочий телефон, і він вийшов у кухню. Його клієнти залюбки телефонували й вечорами, не лише вдень.