— Це може стати початком чогось, попри все, — каже Іне й підбадьорливо штурхає мене в бік.
Початком трикілометрового шалика? Сумніваюся.
Але всяке буває на світі. Принаймні іноді. Хтозна, може, татові подобаються старші дами? Можливо, мати напівстару жінку ліпше, аніж не мати ніякої?
Коли ми з Іне йдемо геть, усередині все ще триває гарячкова діяльність з вовняними клубками. Іне має урок музики. Надворі мжичить. Тато й сам дасть собі раду.
Якби не знав, ніколи б не повірив, що Іне грає на фортепіано, до того ж давно.
Щоправда, без великого ентузіазму, але останнім часом її ставлення до музики змінилося. Іноді навіть квапиться після школи додому, щоб вправлятися.
— «Місячне сяйво», — пояснює Іне. — Страшенно важкий, але найромантичніший з усіх музичних творів, які знає мама.
Тож мені не зостається нічого іншого, як почвалати додому, до нашого помешкання, чекати на тата. Самому, як палець.
ЧИСТІ НІГТІ. КРАПКА
Приємні сподівання від чекання часто перебільшують. Я абсолютно певний, що багато людей намарно сподіваються чогось доброго. От я навіть не знаю, чого очікую.
Я виймаю свій список, ставлю значок-каракулю, який означає кінець одного запису.
Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс.
Під пунктом «вирівняти татову вісь» дописую:
Уточнення: знайти омріяну жінку й хатинку в лісі.
Можливо, сплести трикілометровий шалик (чекаю на звіт після заняття з плетіння).
Поточні досягнення: зовсім мало (чекаю на звіт після заняття з плетіння).
У самому низу ставлю примітку «випрати труси». Хоча останнє не має жодного стосунку до Всесвіту.
Я ледь не підстрибую до стелі, коли нарешті чую клацання дверної клямки. Не тому, що боюся татового гніву. Просто я з тих людей, котрі не люблять, коли їх сварять, а цієї миті відчуваю, що сварка дуже можлива. На п’ятдесят відсотків.
— Антоне?
Доки тато вішає куртку в коридорі, шанси на сварку піднімаються до вісімдесяти відсотків. Бо я не бачу ніякого шалика. Навіть маленької плетеної кухонної прихапки не бачу.
Тато важко сідає на канапу. І вдається, на щастя, до трохи втомленого й дещо примирливого варіанту.
— Ну, — каже він. — Що доброго в твоїй ідеї?
— Ти ж хотів виплести… — белькочу я. — Три кілометри…
Тато зітхає.
— То такий образ був.
— Образ чого? — не розумію я.
— Ну… — починає тато й знову зітхає. — І сам не знаю… Я ніколи не збирався плести шалик на три кілометри, ясно?
— Ясно.
Запала тиша, ота, з якої не знаєш, як виборсатися. Горло душить розчарування.
— Але я ще ніколи не бачив стільки вовни нараз, — каже тато.
Вірю, що не бачив. Насправді ж я покладав інші надії на цей вечір, і зовсім не на вовну. На жінок, власне кажучи. З якими він міг би сидіти на коцику, тримаючись за руки.
Але тато просто сидить собі на канапі. Не на коцику. Перед телевізором з новинами й спортивними передачами.
Я дивлюся на нього. І думаю, що цієї миті ми перебуваємо в зовсім різних місцях, він і я. Як планети, які обертаються навколо себе, — кожна на своїй орбіті. Бо тато не розуміє, що йдеться про астрономічний баланс. Зовсім не розуміє.
Тато розуміє лише одне: він побував на курсах плетіння. А отже, вважає, що йдеться лише про вовну.
Урешті я не витримую.
— То ти тепер зможеш плести на шпицях?
Мені треба знати. Якщо так — то в моєму існуванні з’явиться сенс. Хоча б натяк на нього.
— Нєа, — відповідає тато. — Ми тільки те й робили, що розмотували, прали й знову намотували вовну. Зате я ще ніколи не мав таких чистих нігтів.
Чудово! Тут дехто намагається вирівняти вісь земної кулі й що отримує навзамін?
Чисті нігті. Крапка.
— Принаймні побував серед людей, — тихенько, більше сам до себе, бурмочу я.
Мудрий заднім числом. Правильніше, дурень заднім числом.
ДОБРЕ КЛЮЄ
— Привіт! Це Улла з вечірніх курсів. З ким я розмовляю?
Ого! Хапаючи слухавку стаціонарного телефону, я був певний, що телефонує бабуся. Вона завжди має звичку дзвонити посеред випуску новин. Але Улла? Це ж хто?