— Привіт, — усміхається Мартін з карими очима й цілком нормальними вухами.
Мартін — зведений брат Іне. Той, що живе в будинку, де що другий тиждень живе й Іне. Якому геть не п’ять рочків і який, звісно ж, не катається на триколісному велосипеді. Зате має біцепси й трицепси, як середньостатистична горила.
— Привіт, — киваю я і не спішу подавати руки — щастя, що маю кишені.
Уле байдуже до Мартінових біцепсів.
— У який клас ти ходиш? — питає він.
Я бачу, як Уле доводиться трохи задирати голову, щоб бачити Мартіна, хоча Уле вищий за мене.
Іне всміхається.
— Мартін вчиться у моєму класі.
Моя нижня щелепа відвалюється нижче пупа.
ЩО?! У класі Іне? Я не менше п’яти разів переводжу погляд то на Іне, то на Мартіна. А на думці крутиться:
1. Це я мав би вчитися з Іне в одному класі.
2. Чому це вона так мило усміхається?
Мартін теж усміхається. Лише цього ще бракувало! Усміхається білющими зубами. Мартін, з гладенькою шкірою і підборіддям, як у Гаррісона Форда, що грав Гана Соло в «Зоряних війнах». Форда у молодості, звичайно.
Уле киває.
— То ми тепер по двоє друзів у двох класах, — задоволено підводить він підсумок.
На жаль, я мушу тримати свою злість у рамках, коли Іне з Мартіном стоять так близенько. По двоє друзів у двох класах, ага… Мені все більше не подобаються числа.
Ні, звісно ЦЕ нічого ще не означає. Якби я хотів скласти список своїх найстресовіших провалів у житті, числа там не були б основним пунктом. А список був би таким:
1. Мартін.
2. Мартін.
3. Мої верхні кінцівки. І тут мова не про горилу. Скоріш про комара.
4. Порочний Пер.
(Я міг би ще додати п’ятим пунктом у дужках броколі. Але це було б майже несерйозно.)
— То що… придумаємо якусь розвагу після школи? — питає Іне й додає: — Вчотирьох!
Вчотирьох? Не знаю, як називається число, те, котре НЕ щасливе.
— На жаль, я вже маю одну домовленість, — кажу я.
Певною мірою, це правда. Мушу купити кросворд для Сіґне Салвесен.
Дзвонить дзвінок на нинішній перший урок — мистецтво і ремесло. З Утою.
Якихось особливо приємних новин у неї для нас не знайшлося. Уся наша паралель має пізніше восени поставити мюзикл. А НАМ, нашому класу, треба пошити «завісю» для сцени.
Клас стогне. Переважно хлопці, звісно. Завіса! Що може бути нудніше!
— Кожен з вас повинен пошити якусь фігуру, на ваш вільний вибір, а потім ми їх пришиємо на велику завісу, — пояснює Уте. — Зрозуміло?
Карл насмішкувато шкіриться.
— Наскільки вільним може бути вибір? — питає він з місця, навіть не піднявши руки.
Уте вдає, що не почула, свист у класі теж ігнорує.
— Спершу намалюємо ескізи.
Фігура на вільний вибір. Я щосили мізкую, що ж вибрати. У кожному разі, щось просте. Я, правду кажучи, маю сертифікат за шостий клас з шиття на швейній машинці, але це ще зовсім нічого не означає. Онде Уле пришив торбинку з перевдягачкою на фізкультуру до своєї футболки й попри те також отримав сертифікат.
Я з цікавістю роззираюся навколо. Карл малює біля мене цицьки, а Сіндре — пісюн. Але з наближенням Уте скоренько зіжмакують папірці.
— Хтось з вас, високих і сильних хлопців, міг би мені допомогти? — запитує вона.
Уте дивиться у наш бік, та звертається аж ніяк не до мене.
Сіндре найцибатіший у класі, відразу встає, так… недбало й неквапно. Він завиграшки знімає з високої шафи величезну коробку з клаптиками тканин.
— Качаюся, — пояснює він, знову сідаючи на місце, закочує рукав і показує чималенький м’яз передпліччя. — Останній місяць тренував щодня.
Карл схвально шкіриться.
— У мене — те саме! Скоро будуть «кубики» на животі.
— І в мене!
На жаль, це вихопилося у мене. Мені відразу хочеться відкусити собі язик. Бо Сіндре й Карл витріщаються на мої руки. Довго…
— Е-е… я треную… внутрішню силу… — белькочу я.
— Внутрішню силу?
— Це така… нова методика, — швидко пояснюю я. — З Перу…
Саме тієї миті повз нас, на моє щастя, знову проходить Уте. Ми притьмом схиляємося над своїми аркушами, я щодуху малюю футбольний м’яч, який чомусь схожий на яйце.
— Радо послухаю, з чим ви визначилися, — усміхається Уте до класу.
— Баскетбольний м’яч, — каже Сівер.
— Гандбольний м’яч! — вигукує Сара.
Не найкреативніший клас у школі…
Усі повідомили, що малюють, окрім Уле. Він запопадливо черкає на аркуші паперу і, звісно ж, не чув запитання.