— Калоліна.
Звісно, що насправді доньку звати не так. Але звучить саме так. Ми стримуємося, щоб не засміятися. (Усі, крім Уле, бо він ніколи ні в чому не стримується.)
До нас прямує якась дівчина. Вона радісно махає рукою і біжить підстрибом.
— Ось ти де, долога!
Жінка, яка, вочевидь, має ваду мовлення, і є її мамою. Вони обіймаються і рушають до червоного авта з увімкненими «стопами».
— КАЛОЛІНА! — регоче згодом Сіндре. — Супер!
Карл теж сміється. Уле, на щастя, не ірже.
А мені судомить горло.
Дівчина, яка разом з мамою прямує до автостоянки, вчиться у нашому класі.
Ота товстуха, ім’я якої ніяк не може запам’ятати Карл.
КАРТОПЛЯ VS. ПІЦА
Сіґне Салвесен зраділа кросвордам, хай навіть я приніс їх на день пізніше. Вона готує лимонад, приносить печиво. Чи, правильніше сказати, прикочує печиво. Недавно їй привезли ходунці на коліщатах.
— То як тобі в старшій школі? — цікавиться вона.
— Та-а… Намагаюся вливатися.
— Ага…
Сіґне сідає, бере печиво й замислено дивиться на мене.
— Треба ж влитися у гурт, — пояснюю я.
— Треба, — погоджується Сіґне.
Я вагаюся, чи пояснювати їй детальніше про зграю, і вирішую, що не варто.
— А ви… ще досі зла?
Сіґне хитає головою.
— Не так, щоб загалом.
Це я вже чув раніше.
— А чому злитеся зокрема?
— На оте, — Сіґне сердито дивиться на ходунці. — Що б я не робила, усе на коліщатах!
— Хіба ж вони такі небезпечні? — намагаюсь я її розрадити.
Тепер Сіґне дивиться з-під лоба на мене.
— Так, якщо маєш божевільну сестру на четвертому поверсі на іншому кінці міста, — бурчить вона. — Без ліфта!
Я й не знав, що Сіґне має божевільну сестру. Щоправда, було б дивніше, якби вона мала нормальних родичів.
Хай там як, але нелегко бути старим.
«Привіт, Антоне! Було б класно, якби ти поставив варитися картоплю».
Удома, у вітальні на столі, лежить записка. І це не татів почерк. Зате підписана смайликом з трьома волосинками на голові.
Ха-ха, поставити картоплю я можу запросто. Але трохи дивно, що про це мене просить Анна. Вона ж тут не мешкає!
Я поставив каструлю на плиту й узявся читати про вовків, доки варилася картопля. Про вовчу зграю, звісно.
«У вовчій зграї усім заправляє альфа-пара», — написано в бібліотечній книжці. Я відразу подумав про Карла й Сіндре.
«Альфа-пара має промовисту мову тіла — завжди високо піднятий хвіст, а тварини нижчі за рангом підкоряються їм і запобігливо лижуться».
Підкоряються? То так вовки вливаються у зграю?
Я раптом розсміявся, уявивши вираз обличчя Сіндре, коли б Уле полизав його на баскетбольному майданчику. Але суть збагнув. Хтось мусить бути зверху, а хтось — знизу. Якщо ти внизу, мусиш лизати старшого.
Під текстом — фото хирлявого вовка з підібганим хвостом.
«Положення хвоста вказує на підлеглість», — написано в книжці. Якийсь час я розглядаю той хвіст. Зітхаю і читаю далі. «Деякі самці покидають зграю, щоб заснувати власну».
Та ніколи в світі, думаю я. Я ж прагну бути абияким. Майже невидимим. З підібганим хвостом.
Коли тато й Анна приходять додому, картопля уже готова. Вони приносять запіканку, куплену в супермаркеті. Ще теплу.
Тато радий, що день минув гарно. Навіть купив собі нові штани. Запіканка йому надзвичайно смакує.
— Знайти гарні штани дуже легко, коли маєш свого стиліста, — усміхається він до Анни.
Я мимоволі теж усміхаюся кутиком губ. Бо хоч мені й подобається Анна, мушу таки сказати: вона зовсім НЕ схожа на стиліста. Анна носить футболку й джинси, трохи вугласта. Ще й з натяком на вусики.
Але татові потрібне щось освіжаюче. Час від часу…
Сидячи зі шматочком м’яса, наштрикнутим на виделку, я несподівано згадую маму Кароліни. Оту з вадою мови, над якою незугарно підсмішкувалися хлопці-крутелики. І вмить засмучуюся. Бо раптом уявляю тата. Тата на шкільному подвір’ї. Неприємна думка.
Хай він і вимовляє «р», але, з іншого боку, є його кінський хвостик.
— Що поробляєш?
Увечері я пишу смс-ку Іне. Довго думаю над текстом повідомлення. Щоб воно було, так би мовити, casual, чи як це називається… Невимушено-випадковим. Ніби я зовсім і не пасую перед Мартіном.
А й справді, чого б це я мав перед ним пасувати? Він цілком звичайний хлопець. З… е-е… зовсім незвичайними біцепсами…