На жаль, я нітрохи не схожий на сухий листочок у лісі. Я в блакитному светрі, з величезними вухами й зовсім не зливаюся з оточенням.
І все ж Пер помічає мене не відразу. Але, мабуть, відразу помічає надзвичайну тишу. І коли до мене повертається здатність рухатися — чи як це називається, — я обертаюся й опиняюся з ним віч-на-віч.
Я бачу, як Пер читає напис на дошці. Я бачу, як він переводить погляд з дошки на мене і знову на дошку, і бачу, як миттю сумніє його обличчя.
— Е-е… — мимрю я.
Але більше не видушую з себе й слова. Бо знову ціпенію. До того ж до мене дуже поволі доходить, що я не МОЖУ нічого сказати. Зовсім НЕ можу. Хоч стан крутизни для мене зовсім новий, я точно знаю одне: круті хлопці своїх не здають.
Пер знаходить губку, намочує її у воді. Спокійно стирає напис з дошки й водночас каже нам розгорнути музичний підручник на п’ятнадцятій сторінці.
На мене він не дивиться.
— Чого тебе туди понесло? — шепоче згодом Карл і сам підказує мені вихід. — Хотів ще щось дописати?
Я насилу сковтую слину.
— Мусить же він навчитися почуття гумору, — кажу я.
Карл киває й штурхає Сіндре.
— Саме це й малося на увазі, — задоволено шкіриться він. — Чоловіка треба ж навчити!
Сіндре хихоче.
— Класна прозиванка, нє?
Я теж хихочу. Але в собі, десь так глибоко в собі, де ще досі живе мораль чи що, думаю: ніколи, нізащо не придумуватиму прикметника для вчительки природознавства.
На перерві хлюпаю собі в лице водою. У хлопчачому туалеті. Але ліпше мені не стає.
Виходжу на шкільне подвір’я. Там — Карл і Сіндре, схилились головами над мобільним телефоном Карла.
— Що тут відбувається? — питаю так круто, як лиш можу.
Карл ховає телефон до кишені.
— Ми тут практикуємо… поради… повчання… — відповідає він, а Сіндре відразу розпливається в посмішці.
Поради, повчання. Дивно…
— То кого ж ви повчаєте? — вдавано недбало цікавлюсь я, але горло мені вже судомно стискає.
Дуже сподіваюся, що не про Пера мова. І не про мене.
— Пусте, — хихоче Сіндре. — Просто нам не надто подобаються дівки.
Дівки? Я не розумію, кого вони мають на увазі. Та мені й не хочеться знати. Хай би Ніна, а може, Вікторія. Вони такі круті, що їм не страшно.
Я знову ледь усміхаюся і проводжу п’ятірнею по волоссі.
— А поза тим що нового?
Мій тулуб заціпенілий, мов дерево. Руки майже нерухливі.
Та все ж таки є шанс влитися у зграю.
ЗГУРТУВАННЯ
— Я тут подумав, — каже Пер. — Ваш клас дуже розполовинений.
У нас виховна година, і відбувається вона інакше, ніж раніше. У молодшій школі ми часто гралися на виховних годинах у «шибеницю» — писали на дошці літери, які мали скластися у слова; іноді вчителька приносила домашній пиріг. А в старшій школі треба дискутувати про стосунки й правила поведінки. Пер приніс зі собою лише папір.
Ось зараз він сидить на узвишші за вчительським столом, баламкає ногами, які не досягають до підлоги, й оглядає учнів.
— Хтось має ідеї, як нам ліпше згуртуватися?
Але в класі панує тиша. Усі з небувалим зацікавленням витріщаються на ворону за вікном. Бо ми розуміємо, на що він натякає.
Звісно, він має рацію. Клас ТАКИ розполовинений. Хоч Пер і не каже цього прямо, однак факт залишається фактом: є круті і є некруті.
Моя компанія, наприклад, почала називати себе Вищою лігою — самовпевненість уже в самій назві. Може, тому, що ми останнім часом розрослися, до нас приєдналися четверо хлопців плюс кілька дівчат, які весь час сновигають повз хлопців й колошматять мимохідь чуприну Сіндре.
Але найміцнішим ядром надалі залишаються Сіндре, Карл та я. (Насправді, я м’якіший за характером, ніж вони собі думають.)
Нижча ліга, власне заучки, нишком човгають коридорами й прагнуть лише одного — щоб їх не чіпали. Не те щоб вони намагались зливатися з сухими листочками, але ефект майже той самий.
Часто я думаю: я б теж так хотів. Якби не Сіндре та Карл.
Однак Пер хоче нас згуртувати, він так довго витримує паузу, що Ніна, урешті, не витримує і піднімає руку.
— Ми можемо влаштувати мандрівку всім класом, — пропонує вона.
— Мандрівку? — Пер трохи вагається. — У мандрівки учні їздять, починаючи з десятого класу.
— Лише з однією ночівлею, — підтримує Ніну Вікторія. — Десь недалеко.
Ніна й Вікторія — найкрутіші наші дівчата. Пригадую ще з молодшої школи — мандрувати з ночівлею завжди хотіли круті.