Пер замислено обводить поглядом клас, а тоді киває.
— Пораджуся з батьками. Завтра у нас батьківські збори.
Почалася перерва. Мартін та Іне стоять біля дверей, котрі ведуть на шкільне подвір’я.
Я мав намір позависати з Вищою лігою за будівлею спортзалу, але, почувши вигук Іне: «Класно! Я прийду!» — зупинився біля них. (Коли твоя кохана каже: «Класно, я прийду!» — до хлопця з біцепсами, можна трохи й стривожитися.)
— О, привіт, Антоне! — вигукує Мартін.
— Привіт!
Іне обертається до мене, личко в неї збуджене.
— Ти знав, що Мартін танцює брейк? — питає вона. — Він навіть вміє крутитися на голові!
— Справді? — кажу я, надаючи голосові мінімальної зацікавленості, щоб не образити Іне, і водночас стільки байдужості, щоб Мартін втямив, наскільки мені однаково, як він там крутиться на голові.
— Він має показовий виступ у танцювальній студії наступного четверга, — не вгамовується Іне. — Зі своєю групою. Підеш з нами?
Чи піду з вами? Галльо! Що це вона плете? Дає мені шанс захоплюватися Мартіном і його брейком?
— Ніяк не зможу, — кажу я.
— Чому?
Я не маю напоготові виправдання. Але швидко знаходжуся на відповідь.
— Комусь же треба наглядати за яйцями!
— Наглядати за яйцями? — дивується Іне.
— Ну, так… Якщо ти йдеш на танці, то…
Іне ошелешено витріщається на мене, трясе головою й набирає в легені повітря.
— То й добре! — встряє Мартін. — Я надто стресую, коли серед публіки нові глядачі.
Він усміхається до мене, але більше таки до Іне.
Дзвонить дзвоник, і Мартін додає:
— Хай щастить з твоїми яйцями!
З моїми яйцями… Звучить так, наче я квочка. І він промовляє це доволі голосно саме у той момент, коли повз нас проходять Ніна й Вікторія.
Іне перехоплює мене на сходах.
— Ти міг би бути трохи приязнішим, — шипить вона мені у вухо.
— А ти — трохи відповідальнішою, — відповідаю я.
Зі школи я повертаюся з Уле, жбурляю дорогою камінці, не оминаючи жодного дерева.
— Запитав би ти, до речі, свого тата, чи можна нам користуватися тренажерною кімнатою? — озиваюсь я за якийсь час.
Жбурляючи камінці, я весь час думаю про Мартіна і його біцепси.
— Добре…Ти просто приходь до нас!
— Чудово!
Така відповідь мене не дивує. Батьки Уле люблять гостей і печуть для них цілу гору булочок.
Але зараз мені не булочки в голові, а біцепси. Сподіваюся якнайшвидше їх наростити.
— Може, наступного четверга? — питаю я в Уле.
Того дня Іне вболіватиме за Мартіна. Не сидіти ж мені з Сіґне весь вечір над яєчками!
— Наступний четвер годиться! — відповідає Уле.
Я дивлюся збоку на нього. Він крокує поруч, штивний і скутий, як завжди.
— Як просуваються справи з розмахуванням руками? — питаю я.
— Так собі…
— ОК! І де ти махав?
— Та всюди потроху! Більше в бібліотеці.
— Який сенс розмахувати руками в бібліотеці! Там же ніхто тебе не бачить.
— Бачать! Ейвінн і Нільс бачили!
Я зітхаю.
— Таж не перед ними треба демонструвати розкутість!
Уле здивовано дивиться на мене.
— Чому ні?
— Ну, бо…
Важко пояснити, чому важливо демонструвати розкутість перед хлопцями-крутеликами, а не перед Ейвінном та Нільсом, які зовсім не круті.
Я жбурляю камінець ще в одне дерево.
— Завтра треба тобі порозмахувати руками на шкільному подвір’ї, — кажу я і відразу лякаюся, чим може обернутися моя порада. — Але без надміру, — додаю я.
ГНУ
Ні наступного дня, ані ще наступнішого ніякого вимахування руками не відбулося. Уле вирізали бородавку на ступні, і йому довелося сидіти вдома. Задля підтримки мотивації я послав йому кілька нагадувань на мобільний.
Учора написав:
«Розмашистий крок і впевнений погляд сигналізують про вміння тримати все під контролем».
І сьогодні:
«Розставлені ступні свідчать про домінування і впевненість у собі. (Ніколи не стій рівно!)»
Потім додаю:
«Було б добре потренуватися удома».
І сам ходжу до школи й зі школи, широко ставлячи ступні.
Удома вчу уроки. Про гну. Вони разом з численними іншими стадними тваринами живуть в Африці.
Я гортаю бібліотечну книжку до потрібних сторінок і натрапляю на моторошну картинку: антилопа гну безвольно теліпається у пащі лева, а решта стада зникає за краєм фотографії.