А ще позитив у тому, що за літо я таки трохи підріс. Не настільки, щоправда, як хлопці-крутелики на шкільному подвір’ї. Та й до вусів і ламання голосу мені ще як до неба рачки. І все ж. Улітку раптом виявилося, що мені потрібні більші черевики.
До плюсів можна зарахувати й те, що тато вважає мене класним хлопцем (хоча всі тати так вважають) і що електричиня на ім’я Анна, яка поставила у нашій ванній свою зубну щітку, бо небайдужа до мого тата, вважає мене крутим.
Мабуть, моя мама теж вважала мене класним хлопцем, доки не загинула під колесами п’ятнадцятого автобуса. Але тоді я ще був бебіком. Сподіваюся, вона й далі мене любила б, якби досі жила.
Тож можна стверджувати, що я цілком окей. Але кохана! Ніколи й подумати собі не міг, що таке можливо…
— Білий мухомор…
Уле дуже часто розмовляє про щось невлад.
Я кахикаю.
— Може, поговоримо… про щось інше, — шепочу я.
— Про що?
— Щось… молодіжне, скажімо?
Це ж таки старша школа. А не Норвезький форум грибників!
— Може, про трутовики?
Я відразу передумав міняти тему. Хоч я лише просто стою поруч з Уле, це НІЯК не робить мене менш прибацаним в очах інших.
Іне лише всміхається.
— А що таке «трутовики»?
Вона навіть не понижує голосу, тож допомоги від неї годі сподіватися. На цьому шкільному подвір’ї навіть те, що вона моя кохана дівчина, нічим не зарадить. Бо ми з Іне вирішили тримати наше кохання у таємниці. Принаймні якийсь час. Цієї миті я трохи вже в цьому каюся.
Найбільше тому, що ось-ось задзвонить дзвоник на перший урок у новому класі. Бо щойно ТОДІ усе й гряне — найгірше цього дня, найгірше в новій школі й, мабуть, чи не найгірше у моєму житті, бо держава Норвегія чи просто регіональний уряд постановили, що старша школа — це місце, в якому перемішують людей. Навмання перетрушують учнів з різних шкіл. Розлучають тих, хто потрібні одне одному.
Ну, так, я потрапляю до одного класу з Уле. Його я теж знаю. Так, я його навіть люблю, хоч він страх який дивний. Але от чи потрібний він мені, важко сказати.
Інша справа — Іне. Моя кохана. Нас з нею розлучають.
І я знаю, як ніхто інший: мені потрібна Іне. Вона майже моя половинка.
Уле затамовує подих.
— Трутовики — гриби, які ростуть на деревах…
І тут дзвонить дзвоник. Буквально пронизує до самих кісток. Дзвоник на мій перший урок у старшій школі, на три роки в одному рою або поза ним. Чиста правда: я почуваюся ду-у-же маленькою половинкою, коли потай махаю Іне на прощання. А потім думаю: може, ще навіть меншим, ніж половинка. Може, крихітною мурашкою.
АБИЯКИЙ АНТОН
— Мене звати Пер, — відрекомендовується наш вчитель.
Не конче й було. Принаймні для мене. Бо я вже здогадався, хто він. Ось я сиджу тут, у моїй першій класній кімнаті в старшій школі, між новими наплічниками й нервовим хихотінням, і розумію, що він саме той учитель. Саме про нього говорили хлопці-крутелики на шкільному подвір’ї. Може собі називатися скільки хоч Пером, але я не маю ніяких сумнівів: це — Курдупель. Він лише трішки вищий за мене.
Мене це й дивувати не мало б. Я ані разу в житті не був везунчиком. Мої нещастя НІКОЛИ не ходять поодинці.
Наступне нещастя не забарилося. Я ледь обертаюся і бачу краєм ока, збоку й трішки позаду, худі. Бомбезне худі, яке вже потрапляло мені на очі. На шкільному подвір’ї.
Коротко підсумовуючи, це означає три речі:
Я щойно отримав злючого вчителя-ГІВНЮКА, який ліпить учням двояки за музику.
Я щойно потрапив до класу з двома крутеликами, які терпіти не можуть пришелепків-заучок.
Я не певний, чи не чекає на мене ще щось гірше.
Отож, доки Курдупель розповідає про правила в школі, змінне взуття і розклад занять, я похмуро втуплююся у парту. Мій перший день у школі. А я почуваюся таким нікчемним, як гриб. А може, трутовик.
— А тепер пограємося у гру!
Чудово. Лише цього бракувало. Але Курдупель усміхається.
— Це — класний спосіб вивчити імена одне одного й познайомитися. Усім треба підібрати прикметник, слово, яке, на вашу думку, вас характеризує. Розумієте?
Ніхто ані пари з вуст. Однак схоже на те, що всі більше, ніж будь-коли в житті, задумалися про прикметники.
— Одна лише умова: прикметник повинен починатися з тієї літери, що й ім’я. ОК?
Збуджене бурмотіння. Курдупель обводить поглядом клас і показує на незнайому мені дівчинку на останній парті в лівому кутку. Вона миттю пірнає у високий комір свого светра і якусь мить навіть носа не витикає. Так налякана черепаха ховає голову в панцир. А потім таки каже, хихочучи: