Уле киває.
Найжорстокіша вправа для литкових м’язів. Що ж, це нам теж підходить. Я погоджуюся, і Уле дописує синьою тушшю унизу тренувального плану: «Стійка 90 градусів». Потім він одягає шорти, пов’язує на голову бандану, ми наповнюємо водою дві пляшки.
Спершу ми по хвилині кожний розігріваємося на біговій доріжці, а я відчуваю, як мене наче вже починають розпирати банани з сиром.
— Готовий? — питаю.
— Готовий, — киває Уле, та так енергійно, аж бандана спадає на носа.
Ми беремося до здійснення дива. Стійка на руках зі згинанням і розгинанням колін мала б дати певний ефект. Інтернет-сайт «Качок» пояснює, що вправа схожа на відтискання від підлоги, лише при цьому треба почергово підгинати ноги в колінах до живота. Приблизно як вояки, коли повзуть у багнюці.
На жаль, ми з Уле більше схожі на черепах. Які падають на пузо, приземляючись з якогось підвищення. Бо наші м’язи живота відразу здаються, і не стається ніякого дива, коли ми раз по раз тицяємося носом у підлогу.
— Переходьмо до качання преса лежачи, — сиплю я через силу, розчарований у відсутності див.
А качання — це смертельний номер, якщо хочете знати. Однак я зціплюю зуби й, качаючи прес, думаю про Мартіна.
— А тепер «планка», відтискання на ліктях! — командую я. — Без перепочинку!
Уле покірно слухається, хоч пітніє і хекає. Під час вправи «90 градусів» — теж. Аж коли я командую «Біцепси!», він важко зітхає.
— Може, досить?
— Виживають найсильніші, — наполягаю я. — Так сказав Дарвін!
Ми нарощуємо біцепси в рекордному темпі. Впевнено, цілком у дусі Дарвіна! На найважчих силових тренажерах, з численними повторами. І лише ледь не впустивши тягар собі на великий палець ноги, я зупиняюся.
— Тут головне — не перестаратися, — кажу до Уле.
Відпиваю ковток з пляшки. Рука дрижить так, що я розхлюпую воду на килим.
Згодом ми переходимо до вправ з «мови тіла». Улиного тіла, ясна річ, бо тут треба негайно надолужувати згаяне. Його мова тіла повинна стати якомога крутішою до початку завтрашньої мандрівки. У жодному разі не можна ризикувати, що Уле знову іржатиме, мов кінь. І я нізащо НЕ хочу залагоджувати його проблеми, бо мені треба буде пильнувати за власною крутизною.
(Я ще маю таємний «план Б». Книжку про гриби, яку знайшов на стелажі у Сіґне Салвесен, коли востаннє заходив до неї додому. Здається, таке називається «відволікальним маневром».)
— Почнемо з того, що ти сигналізуватимеш контроль, — кажу я.
Але Уле нічого не сигналізує. Він з тупим нерозумінням просто витріщається на мене.
— Уже забув? Розмашистий крок, впевнений погляд…
Розмашистого кроку важко сподіватися після недавнього сидіння під стіною під кутом 90 градусів. Однак Уле впевнено тупає від бігової доріжки до морозильної камери в іншому кінці підвалу. Надмірно суплячи брови.
— Крокуй впевнено, а не розгнівано, — інструктую я.
Уле тупає назад. Викидає ноги, мовби рахує кроки. Схожий на дурнуватого морського пірата, який полює на закопану десь скриню скарбів.
Я намагаюся бути толерантним.
— Ще трохи додай пихи й самовпевненості!
— Пихи? — Уле тримає рішучий погляд, однак голос звучить безпомічно.
— Ступні ширше розставляй! — командую я. — Носаки назовні!
Уле дуже вправно розвертає носаки назовні, знову тупаючи до морозильника. Але на пихату особу анітрохи не схожий. Більше на Дональда Дака з грізною дощовою хмарою над головою.
Та, з іншого боку, усе нове незвичне.
Мені раптом спадає до голови нова ідея.
— А ще не забувай, що мусиш мати трохи хитруватомудрий вигляд. Але не занадто.
Уле киває. Він задоволено складає пальці пучками докупи, як недавно в бібліотеці.
— Ні, так ти лише демонструєш свою цілісність, — протестую я, хитаючи головою.
Бо тепер Уле схожий на Папу Римського. З банданою на чолі.
— Щоб мати хитромудрий вигляд, тобі треба… — я гортаю на телефоні сторінки сайту «Сигнали» і цитую: «…схилити голову праворуч, щоб надати собі інтелігентного вигляду, а ліворуч — щоб видаватися привабливою».
Під текстом зображена жінка, але ж мова тіла стосується усіх без винятку, я сподіваюся.
— ОК, — Уле схиляє голову набік.
Він далі схожий на дуже доброго знавця грибів.
— Ого! Ви почали тренуватися?
Нагорі, у кухні, стоїть тато Уле у фартуху й захоплено на нас дивиться.
На мікроскопічну щасливу секунду я повірив, що мої м’язи стали помітніші, але відразу розумію: нас видає бандана Уле.