Мені зовсім не хочеться пояснювати татові Уле, ЧОМУ тренуємося.
— Ми подумали, що вже час подбати про своє тіло, — знічено кахикаю я.
Потім ми вечеряємо спагеті карбонара разом з батьками Уле, а я не можу згадати, добре це чи зле для біцепсів, їсти масну їжу. Але вечеря дуже смакує, хай навіть мої біцепси дрижать від перенапруги щоразу, як я підношу виделку до рота.
Мама Уле наливає сік.
— Завтра ви вирушаєте в мандри! — каже вона.
Я давлюся погано прожованим шматочком бекону. А тільки-но все було так гарно.
— Мандрівка неодмінно буде класною, — усміхається тато Уле.
Класною? З нюхальним тютюном і цивільною непокорою? На якусь мить я подумав, як добре було б завтра прокинутися з сорокаградусною гарячкою. Та згадую, що тато з Анною зібралися на вихідні в літній будиночок, а я ще ніколи не ночував удома сам.
— Ковбаски на грилі й розповіді про привидів… — мрійно веде далі тато Уле.
— Ночівля у новому спальнику, — додає Уле.
Його мама всміхається і каже з ледь помітним тремтінням у голосі.
— Ти ж припильнуй за ним, Антоне!
Вона ховає свою тривогу за сміхом, ласкаво скуйовджує Уле чуприну.
Але я її добре знаю. Знаю, що попри веселий сміх, вона говорить дуже серйозно.
Того вечора я розмовляю з Іне зі своєї кімнати. Бо ж від’їжджаю на кілька днів.
— Гарне шоу? — починаю я своїм екстремально веселим голосом, бо, коли востаннє назвав її безвідповідальною, повівся екстремально по-дурному.
— Дуже гарне! — усміхається з екрана Іне. — Мартін фантастичний!
І навіщо я питав? Звісно, Мартін фантастичний, навіть, мабуть, божественний. І все ж намагаюся зберегти добру міну. Намагаюся вигадати запитання, на яке буде приємна відповідь.
Та Іне, на жаль, мене випереджає.
— Гадаю, його запросять на проби для головної ролі.
Головної ролі? Тільки ж не кажи, що його запросять у Голлівуд. Або ні, таки скажи!
— Яка головна роль?
— У «Grease».
Мартін? Ґрис? У ролі крупи? Мої брови повзуть догори.
— Grease, — повторює Іне, довго карбуючи англійське «р-р». — Мюзикл. У школі.
Раптом до мене доходить: «Grease» — це мюзикл, про який розповідала Уте, в якому братимуть участь учні всієї паралелі і для якого ми шили сценічну завісу. За цим мюзиклом був знятий фільм «Бріолін».
— Проби? — перепитую я.
— Так, на роль Денні, — киває Іне. — Мартін ще й співати вміє.
Хо-хо! А чого той хлопака НЕ вміє? Приручати диких левів у савані?
Я знову думаю про природний відбір. Про біцепси Мартіна й про те, що лише найсильніші завойовують дам.
А що, якщо найсильніші відбирають дам в інших?
— Я, до речі, почав тренуватися, — повідомляю я.
Іне запитально дивиться на мене.
— Кубики на животі й усе таке, — пояснюю. — І біцепси, звісно.
Вагаюся, чи задирати рукав светра, але, припускаю, що м’язи ще не дуже наросли.
— Он як? — у голосі ніякого зацікавлення.
Мій запал гасне.
Якийсь час ми мовчимо, доки я кахикаю й озиваюся першим.
— Що ще в тебе нового?
І ЛІС, І ЖУВАЛЬНИЙ ТЮТЮН, І ГРА У «ЗАЙВОГО»
— Ми на місці, дітки!
Батько Енергійного Ейвінна широко всміхається і розводить руками, демонструючи нам три старі хатинки зі зрубу.
Мандрівка класу вже доконаний факт. А я почуваюся геть розбитим.
Направду, ніяк не вкладається у голові, чому всі хатинки в лісі стоять на самій вершині пагорба. Чому не в затишному видолинку біля підніжжя, га?
Бо мушу зізнатися: вчорашнє тренування не минуло безслідно. Ніяких видимих здобутків, на жаль. Сьогодні вранці у ванній я не зумів розгледіти ані однісінького м’яза на тілі з натяком на збільшення. Зате відчуваю кожнісінький, можете мені повірити! Литки болять за кожний кроком, доводилося обходити щонайменший камінець, який стирчав із землі щонайменше на десять сантиметрів.
Руки болять ще гірше. Почуваюся мов С-3 РО із «Зоряних воєн», отой золотий робот. Гадаю, він, як і я, не міг випростати руки.
Іншими словами, наявні усі передумови для провальної мандрівки.
І не лише моє тіло влаштувало саботаж. Учора ввечері тато ходив до комори, знайшов мій спальник. Сморід плісняви жахливий.
— Ми скоро гратимемо в прекласнючі ігри! — вигукує мама Сари голосом ведучої дитячої телепрограми. — Але спершу знайдемо свої кімнати й поїмо!