Треба сказати, що з землею зіткнувся лише я. Кароліна зіткнулася з моєю спиною.
— Усе гаразд?
Наді мною зі стурбованою міною на обличчі стоїть Пер. Решта класу біля своїх стільців ледь не качаються по землі від реготу. Дуже голосно регочуть.
— Так, — швидко запевняю я.
І хоча я, без сумніву, переламав усі кісточки в хребті, сідаю на траві й шкірюся в правильному напрямку.
Поруч сидить Кароліна й потирає лікоть. Усі бачать, що вона лише намагається видушити з себе усмішку, бо її очі блищать від сліз, а нижня губа трясеться.
Тільки згодом, коли ми сиділи біля багаття — ноги, на щастя, не спаралізувало, — я зміг ясно й тверезо думати. Тоді й збагнув: мої зусилля були витрачені намарно. Бо в грі у «зайвого» завжди на один стілець менше, ніж гравців. Зовсім не треба було піднімати Кароліну. Ми програли задовго до того.
Але два моменти ще гірші:
1. Крутий хлопець ніколи не валиться додолу під вагою товстих дівчат.
2. НЕ-КРУТИЙ хлопець не може належати до Вищої ліги.
О ні, це найостанніший раз, коли в моїх вухах лунала тріумфальна кіношна музика, а я готовий був пожертвувати собою задля світу.
— Йо!
Це — Карл, який стоїть у мене за спиною.
— Ти ж навмисне, правда?
Я ледь рота не роззявив від несподіванки. Перш ніж збагнув, про що каже Карл. Він вважає, що я підняв Кароліну задля сміху! Уперше за багато часу мені нарешті трохи пощастило.
— Хе-хе! — реагую я блискавично. — Ясно!
Карл сміється і з повагою киває.
— Важить, певно, нівроку?
— Тонну, не менше! — додає Сіндре.
Я досі виразно відчуваю, що мої хребці сидять не так, як треба.
— Та вона як діжка, — підігрую їм, вжившись у роль.
На душі така полегкість, що я навіть зумів подриґати вгору-вниз бровами.
А тоді раптом стається те, що не могло не статися. Сіндре й Карл раптом пригинаються, затуляють роти долонями, очі хитрувато блищать. Я обережно повертаю голову. Підтверджуються мої найгірші підозри.
Усередині все завмирає. На душі стає бридко.
Її обличчя сховане під капюшоном светра. Вона всього лиш за кілька кроків від нас. Голова втягнулася у плечі. І я ні на секунду, ані на малесеньку мить не сумніваюся, що вона все чула.
Бідолашна, бідолашна Кароліна.
ЗАТИШОК БІЛЯ БАГАТТЯ І ВІДДУТІ ГУБИ
Група комфорту приблизно так само незграбно розпалює багаття, як і мій тато. Вони витрачають купу часу й купу газет. Коли все нарешті готове для грилювання, ми з Уле йдемо до нашої кімнати за ковбасками.
— Що мені тепер робити? — питає Уле.
— Робити?
— З тілом? — уточнює Уле.
Я розумію, про що він. Це ж тепер я повинен керувати його мовою тіла. Але Кароліна вибила з мене весь дух. До того ж існують межі активності мови тіла, коли сидиш гуртом біля багаття.
Я таки знаходжу слушну пораду, яка, можливо, стане в пригоді. Я беру мобільний. Тут, у лісі, немає покриття, однак я наперед завантажив сторінку «Сигналів». Скролю її донизу, подаю мобільний Уле й показую, де читати.
«Поплескай по плечі товариша, який розповів дотепну історію», — написано там.
Уле читає, потім дивиться на мене й киває.
— Може, я спершу розповім СВОЮ історію про привидів? — з радісною мармизою запитує він.
Я маю дуже великі сумніви, чи варто йому її розповідати. Уле зазвичай влазить зі своїми історіями у вкрай неслушні моменти. Та й ще не зовсім стемніло.
— Спершу ліпше було б поговорити про якісь звичайні буденні речі, — раджу я.
Ми вмощуємося навколо багаття. Я такий знервований, що з’їдаю три ковбаски ще майже холодними. Карл постійно дриґає бровами, погладжуючи кишеню.
— А як розмовляти про буденні речі? — шепоче Уле.
Я не встигаю відповісти, бо біля мене важко гупає на землю Сіндре.
— Готовий до невеличкої… цивільної непокори? — питає він теж пошепки.
За ним услід, як завжди, підтягується і Карл.
— Уже час, як гадаєш? — шкіриться він.
Ото надокучливий.
Я мнуся.
— Як поїмо, — відповідаю нарешті. — Тютюн найліпше смакує… на десерт.
Я багатозначно киваю на четверту ковбаску, яку обертаю над вогнем.
Хух… Врятований ковбаскою. Це ж треба дожитися до такого?
Але моя радість триває недовго. Бо з другого боку від мене Уле, звісно ж, починає базікати про буденні речі.