— Той Уле-хлопчик трішки тю‑тю, — каже Сіндре, сідаючи біля мене.
Спочатку я мовчу. Бо важко промовити: «Та знаю…». Але й важко НЕ промовити… Тому покашлюю і ледь шкірю зуби в посмішечці. А тоді раптом голосно зойкаю.
— Ой, я забув про свої ковбаски!
Я й справді забув про них. Вони почорніли й зсохлися. Та все ж я стягую їх зі шпички, вдаючи несамовитий голод.
— Та облиш їх! — вигукує Сіндре. — Вони мають небезпечний для життя вигляд! Ми ж домовилися про цивільну непокору, забув?
Я намацькую багато кетчупу на обвуглену ковбаску, яка ніяк не хоче прожуватися. Про спротив шлунку навіть мовчу.
— Помічне для співу, — бурмочу я з повним ротом.
Карл з Сіндре витріщаються на мене.
— Тільки не кажи, що СПІВАТИМЕШ!
І я розумію, що зайшов надто далеко.
— Та жартую!
Я проводжу п’ятірнею по волоссі. Тоді жбурляю решту ковбасок у вогонь і йду з Карлом та Сіндре за кут хатинки.
Гарячково нишпорю у своїй кишені. Знаходжу, що шукав, стискаю у долоні й готуюся сталити характер.
Мій порятунок. Моя остання надія: половинка виноградини.
— Ось, — промовляє Карл. — Пригощайтеся.
Він перевіряє, чи ніхто нас не бачить, виймає з кишені маленьку бляшанку з тютюном, наче це найкоштовніший у світі діамант.
Тієї миті я навіть трохи пишаюся собою. Бо, коли Карл подає мені бляшанку з крихітними бридкими пакетиками, я вже встиг заховати виноградину в долоні, наче фокусник карту. Збоку здається, ніби я запихаю пакетик тютюну під верхню губу.
Хлопці схвально кивають.
— Добрий десерт? — питає Сіндре з віддутою губою.
— Добрий десерт, — погоджуюсь я, і це правда: ще ніколи мені так не смакував виноград.
Отак стоїмо ми за кутом хатини й кайфуємо. Якщо відігнати від себе думки про Уле й Кароліну, то я вперше за весь день задоволений. Нарешті мені хоч у чомусь пощастило.
Але найдивніше, що я почуваюся водночас і трохи по-дурному. З половинкою виноградини під губою. Може, мої інстинкти спрацьовують? Тварини теж поводяться іноді дивно, щоб побундючитися перед іншими. Собаки, наприклад, пісяють на ліхтарні стовпи, мітячи свою територію. А це майже те саме.
Я крадькома дивлюся на Карла й Сіндре. Були б вони собаками, обпісяли б усе навколо.
Та одне хлопці, без сумніву, повинні мати: досвід. З тютюном. Бо саме тієї миті, коли за наш кут хатинки завертає Пер і ошелешено дивиться на нас, Карл і Сіндре поводяться цілком завчено. Чого не скажеш про мене.
Можливо, тому, що виноградина солодка й невинна на смак. А можливо, тому, що мені зазвичай нічого приховувати. Хай там як, але, коли Карл і Сіндре швидко відвертаються у сутіні і якнайдалі випльовують свої пакетики тютюну, я обертаюся ДО Пера. І всміхаюся.
Звісно ж, він дивиться на мене.
Я йду за Пером. У порожню їдальню, де пахне салямі й вистиглою кавою. Там сідаю на стілець, а Пер — на стіл. Тиша триває надто довго.
Нарешті Пер важко зітхає.
— Що ти маєш під губою? — питає таким тоном, ніби наперед знає відповідь.
Але ж відповіді він не знає.
— Половинку виноградини.
Неспішно випльовую її на долоню й показую вчителеві.
Пер витріщається на мене. І на виноградину. Вона зелена й нітрохи не схожа на жувальний тютюн.
Пер намагається потамувати усмішку, але не стримується. Він навіть сміється вголос.
— А ти міцний горішок, Антоне! — каже він крізь сміх.
Спершу я мовчу, а що Пер надто довго дивиться на мене, прокашлююся й кажу:
— Це — такий собі природний відбір, якщо ви розумієте, про що я.
— Природний відбір? — здивовано перепитує Пер.
— Ну… стати сильним, щось таке…
Я дивлюся на нього майже благально. Бо ж він сам коротун, як і я. Сухорлявий і не надто сильний.
Пер поглядає то на мене, то на виноградину в моїй долоні.
— Я знаю безліч ліпших способів продемонструвати силу, — мовить він і більше нічого не каже.
Ми разом виходимо в темряву ночі.
Надворі стовбичать Карл та Сіндре і дуже погано намагаються вдавати, мовби нічого не сталося. Кілька крутих дівчат теж стоять поблизу. Вони замовкають, коли ми виходимо.
Я важко ковтаю. Дивлюся на Пера, чоловіка, якого я обізвав порочним курдупелем. І думаю: ось зараз почнеться! Зараз увесь клас довідається, що я всіх водив довкруги пальця, дурив… виноградиною. Моє майбутнє у зграї зруйноване навіки.
Пер прокашлюється і говорить високим чітким голосом: