— Антон сидітиме під арештом у своїй кімнаті весь вечір.
— Що?! — зойкнули круті дівчата.
Карл і Сіндре винувато потуплюють очі.
А я собі подумав: Порочний Пер найкраща людина, яку я знаю. У цілому світі…
Згодом, коли ми з Уле вже лежали у своїх спальниках, Уле промовив:
— А я так і не розповів свою історію про привидів.
Я промовчав. Бо знову вчинив, як боягуз, — вдав, наче заснув.
Та я ще довго не сплю. Лежу й прислухаюся, як дихання Уле поволі переходить у сонне сопіння. Чую сміх і розмови однокласників біля багаття і кручуся у спальнику, який досі смердить пліснявою.
З-перед очей ніяк не зникають картини: Кароліна з увібраною в плечі головою. Звук мого голосу, коли я назвав її діжкою. І Уле з книжкою про гриби, поцупленою в Сіґне Салвесен.
Тієї миті, у тісній липкій оболонці спальника, я раптом розумію, ким почуваюся. І яким маленьким та бридким.
Антон Альбертсен — запліснявіла личинка.
Прогнилий наскрізь.
ПАН І ПАНІ ЛАСТІВКИ
Звичайна річ приносити з собою подарунки, коли йдеш в гості до новонароджених. У кожному разі, коли народжується шестірня.
Я простягаю Сіґне пакет сирних кульок, куплених у сусідній крамничці. Вона ж, певним чином, повитуха малят.
Тато з Анною ще не повернулися з літнього будиночка, тому я прийшов відразу сюди. Тобто відразу після шкільної мандрівки. І нарешті, уперше за добу, можу розслабитися і щиро всміхатися. Бо на підлозі ванної у помешканні Сіґне сидить Іне й сяє від гордощів.
— Дивись, які вони солоденькі! — усміхається вона.
Я зазираю у картонну пачку. Шапку забрали, а замість неї на купі вовняних шкарпеток і паперових серветок лежать шість крихітних пухнастих кульок і трусяться. Живі-живісінькі, з мацюпусінькими дзьобиками і маленькими вузькими очками.
Наші пташенята. Я такий щасливий, аж тремчу.
Обережно сідаю на підлогу, ніби плитки ванної такі ж крихкі, як пташенята.
— Ти була при їхньому народженні? — питаю я.
Іне киває, не відводячи очей від пачки.
— Це було як диво, — промовляє вона.
О, як я люблю Іне. Усе в ній і її усю. Шкільна мандрівка стерлася з пам’яті, кудись запропастилися і Уле, і Кароліна, і виноград.
Я прихиляюся до Іне і відчуваю, що саме таким і повинно бути життя. З коханою, і пташенятами, і теплою підлогою у ванній. І ніякого тобі природного відбору.
— Уявляєш, ми їх врятували!!! — кажу я.
Іне киває, трохи задумливо.
— Одному знадобилася допомога. Він не зумів сам вибратися з яєчка.
Пташеня, на яке вона показує, забилося у куточок пачки, притиснувши дзьобик до груденят. П’ятеро інших туляться в іншому кутку.
Сумне видовище.
— Чому воно сидить окремо?
— Не знаю, — відповідає Іне і поважніє на обличчі. — Може, воно… інакше?
— Так іноді буває зі звірятами. Не всім щастить вижити, — озивається Сіґне; вона стоїть у дверях з пачкою сирних кульок, схиливши набік голову.
— Що ви маєте на увазі? — нарешті Іне відводить погляд від пташенят, похмуро дивиться на Сіґне Салвесен, перш ніж відповісти на своє ж запитання: — Звісно, воно виживе. МУСИТЬ!
Така вже Іне: хоче врятувати геть усіх. Котів, які загубилися, собак, які кульгають, і черепах, які потрапили під авто. Іноді вона й Уле рятує.
Мабуть, адвокатські штучки в неї в генах сидять, не інакше, як стане захисницею людських прав. Або звірячих прав, якщо такі існують.
— Ми обов’язково спробуємо його врятувати, — запевняє Сіґне.
Ми йдемо за нею на кухню, а вона розповідає нам, що ходила в зоокрамницю і купила спеціальний пташенячий корм. Уявляєте, на ходунцях!
— Їх треба дуже часто годувати, — пояснює Сіґне, насипаючи собі в мисочку сирні кульки. — Мусите мені допомагати.
Ми обоє ревно киваємо. Й усміхаємося одне одному. Бо це ж так класно — годувати пташенят, наших пташенят.
— Щодня допомагатимемо, — обіцяє Іне.
— Щодня, — обіцяю я.
Ми їмо сирні кульки замість печива «Марія», і це класно. А що я добре вихований, то цікавлюся у Сіґне її здоров’ям. Точніше кажучи, цікавлюся, чи вона й досі сердиться на ходунці. Бо сьогодні Сіґне опирається на ціпок, а застелені серветкою ходунці стоять самотньо в кутку, на них — вазонок.
— Більше серджуся на свою сестру, — бурчить Сіґне. — Учора вона звинуватила мене, ніби я вкрала в неї виделки.
Я не стримую сміху.