— Вона завжди була такою божевільною?
— Вічно була злючкою і впертюхом, а на голову почала слабувати віднедавна. Уявляєте, у неї шафа напхом напхана котячим кормом!
— Але ж це не дуже погано?
— Вона не має кота!
Мені більше подобаються пташки, думаю я згодом. З багатьох причин. Бо ми з Іне знову заходимо у ванну до ластів’ят, і я можу посидіти з нею на підлозі, тісно притулившись плечима. Ми дивимося на крихітних пухнастиків, мені хочеться сказати щось урочисте.
— Ми ніби стали батьками! — кажу я, але фраза трохи дивна, тож я зі сміхом додаю: — Пан і пані Ластівки.
Іне дивиться на мене й теж сміється.
— Ти такий потішний, Антоне!
— Потішний?
Іне киває. А тоді кошлатить мені чуприну, так по-коханому.
— І це я люблю в тобі найбільше!
Я, власне, хотів взяти її за руку. Перед самими цими словами. Може, навіть поцілувати в губи. А тут завмер і задумався: то саме ЦЕ в мені лише й любить Іне?
Глибоко в душі мені хочеться, щоб вона сказала щось зовсім інше. Що я подобаюсь їй, бо милий і класний. Бо в мені багато впевненості в собі, домінантності й розмашистих кроків. Або я їй подобаюся, бо в мене, наприклад, круті біцепси…
Але ж ні! Я потішний! Чи ще гірше: смішний. З великими вухами… І це вона в мені любить.
Удома нікого немає. Анна з татом повернуться надвечір.
Я зачиняю за собою двері. Користуючись нагодою, що сам удома і ніхто не дивитиметься на мене дивно, з’їдаю три банани й баночку сиру. Потім сім разів відтискаюся на килимку перед телевізором, потім шукаю в комірчині в коридорі рулетку, але знаходжу лише складаний «метр», складаю й розкладаю його, дивлячись телевізор, — добра вправа.
— Хо-хо!
Це — Анна. І тато. Вони не просто заходять, а майже ввалюються у коридор. Судячи з голосів, дуже радісні й веселі.
— Гарною була мандрівка? — питають обоє.
Я їх запитую про те саме. Бо абсолютно впевнений, що їм мандрувалося ліпше, ніж мені. (Татові точно не довелося тягати на спині через всю галявину товстезних дівчат і запихати під губу виноградини.)
— Неймовірною! — відповідають тато й Анна майже в один голос.
Анна вішає куртку на вішак, а тато ще раз збігає униз до авта.
— Ми дорогою заїжджали до Анни й прихопили… дещо з речей, — зніяковілим хрипким голосом каже тато, повернувшись до помешкання.
Я витріщаюся на три великі валізи, які він важко поставив на підлогу в коридорі. А тоді переводжу погляд на тата.
— Та вже бачу…
НІЧОГО НЕ ВИХОДИТЬ
— Антоне! У тебе все там добре?
Ранок понеділка. Анна шарпає клямку туалету.
Ні… Не добре. Нічого не зрушується з місця, насправді. У мене тотальний закреп. Ніби вся наша шкільна мандрівка міцно застрягла в мені.
— Надовго засів?
— Не знаю.
Нічого не виходить. Треба ще раз спробувати, бо інакше вибухну. Я щосили тужуся. Безрезультатно.
— Розумієш, мені скоро на роботу…
Анна далі стоїть під дверима туалету. Її присутність заважає мені зосередитися.
Я знову тужуся.
— Ок! — кажу я, але кажу це, на жаль, у процесі, і, здається, чую стишений сміх за дверима.
І тоді я здаюся. Ну не звик я какати в присутності публіки.
Тато на кухні п’є каву й читає газету.
— Варто швидше залагоджувати свої ранішні справи, — каже він, не відриваючись від газети. — Анна вже спізнюється…
Ага! Міг би спочатку й «доброго ранку» побажати. Та й не лише це…
— Я постараюся, — мимрю я.
Хоча вважаю, що один туалет — це просто жах. Принаймні в помешканні, де живуть ТРОЄ людей.
Не лише моєму животу сьогодні дорогою до школи погано. Я міг би скласти довгий список неприємних моментів:
1. Хлопці, які вірять, що я жую тютюн.
2. Пер, який знає, що я всіх обдурив половинкою виноградини.
3. Іне, яка любить мене лише за те, що я потішний.
Продовжити список не встигаю, бо раптом з’являється новий пункт, виринає з бічної вулиці. У реальному часі.
Я бовкаю: «Привіт!» — мимоволі, навіть не усвідомлюючи цього.
«Привіт» стосувався Кароліни. Та вона не відповідає. Кароліна наддає ходи, намагається обігнати мене самим краєм узбіччя.
— Зачекай! — окликаю я її, хоча насправді мені хочеться запропаститися крізь землю.
Кароліна не зупиняється, але сповільнює крок. Я бачу, як вона скоса поглядає на мене.
— Мені здається, ти неправильно мене зрозуміла… у мандрівці, — випалюю я.