— Солодка Сара.
Решта дівчат теж хихоче.
— ДОБРЕ! — вигукує Курдупель. — А тепер найважче: кожен наступний учень повинен сказати «Солодка Сара», перш ніж назве своє ім’я. Прошу!
Хтось позаду промовляє «Нільс» і замовкає. Це хлопець поруч із Сарою. Мабуть, не любить говорити.
— Ти забув назвати прикметник, — шепоче чийсь голос.
— Е-е, — ніяковіє той, що називається Нільсом, і густо шаріється.
— Яке слово, котре найліпше тебе характеризує, спадає тобі на думку? — намагається допомогти Курдупель. — Може, таке, що ти любиш робити?
— Е-е… читати… можливо…
Ліпше б він цього не казав. При щонайменше двох крутеликах у класі!
Але раптом Нільс світліє на обличчі, спершу промовляє «Солодка Сара», як і треба, і…
Не надто вдале продовження. Бо потім він ледь чутним голоском, але достатньо виразно проказує:
— Невгамовний Нільс.
Ой-ой! Здається, увесь клас дивився мультики про мавпочку, яку звуть точнісінько так само. І Курдупель не такий уже й злючий, як про нього казали. Щосили намагається придушити сміх.
— Гарно! — прокашлюється він, щоб не засміятися, і продовжує гру.
А я починаю не на жарт нервуватися. Бо вже розумію, до чого йде. Буквально. Я сиджу на протилежному від Солодкої Сари кінці класу, перша парта праворуч, отже, буду останнім. А це означає, що мушу запам’ятати двадцять вісім імен, доки до мене дійде черга. І двадцять вісім прикметників.
Ніколи не мав доброї пам’яті на числа. Чи взагалі доброї пам’яті.
Лише одне мене зараз НЕ турбує: мій особистий прикметник. Бо прикметників на «А» не так і багато, та я собі вже вибрав.
— Абиякий Антон, — скажу я.
Гра ведеться далі. Я ще ніколи в житті не був такий уважний на уроці. На диво, усі імена в мене під контролем. Солодка Сара, Невгамовний Нільс, Футбольна Фатіма, Суперовий Сіндре… Я їх дуже виразно уявляю: одна гасає у футбольних шортах, другий — у костюмі Супермена. Щодалі ми бавимося, то більше зростає мій оптимізм. Ось уже скоро дійдемо до п’ятнадцятого імені, а я досі тримаюся. Після двадцятого — теж…
Коли мій сусід по парті затамовує подих, я усвідомлюю, що неодмінно впораюся. Нарешті мені хоч трохи пощастить.
Але, мабуть, не моєму сусідові. У молодшій школі він ходив у паралельний клас, носив найтовстіші в світі окуляри, і звали цього бідолаху Ейвінн.
Уявляєте, прикметник на «Е»! Це як ділення десяткових дробів на контрольній з математики! На щастя, Ейвінн мав час на роздуми. Відтарабанивши двадцять сім імен з прикметниками, він випалив:
— Енергійний Ейвінн!
Курдупель глянув на нього, кахикнув і промовив:
— Добра робота, Ейвінне! Каверзне в тебе ім’я!
«Енергійний Ейвінн», — повторив я подумки. Звучить, наче реклама якогось електроприладу.
Та мені зараз ніколи думати про електроприлади. Я із завмиранням чекаю знаку від Курдупеля. Моя черга…
І раптом хтось каже:
— Тепер ваша черга!
— Моя? — перепитує Курдупель.
Клас радісно підхоплює:
— Так, тепер ви називайте свій прикметник!
— Охоче, — киває вчитель. — Ви мене трохи спантеличили… Скажімо… назвуся я Пророчим Пером!
І як я маю це запам’ятати? Я НІКОЛИ не чув цього слова раніше.
Пророчий, пророчий, пророчий… Я безперестанку повторюю це слово. Відчуваю, як в мені наростає хвилювання, справжній страх. І ось Курдупель киває мені, готовий до величного фіналу.
Пророчий, пророчий…
Я починаю.
— Солодка Сара, Невгамовний Нільс…
Усе прекрасно. Трохи тремтить голос, але не безнадійно. Я не втрачаю надії влитися у рій, не привертаючи надмірної уваги.
— Ніжна Ніна, Стильний Сіверт, Улесний Уле, Крутий Карл…
Добре, Антоне, тримайся! Досі жодного збою. Вісімнадцять імен. Вісімнадцять прикметників. Ще один ряд парт залишився.
— Велична Вікторія…
Пророчий, пророчий…
— Енергійний Ейвінн і…
Я розслабляюся, бо вже на фініші. Непомітно вливаюся у рій. Щасливо всміхаюся…
— Порочний Пер!
Іноді чуєш відлуння свого голосу, а вже згодом зринає суть сказаного. Ніби слова спершу кружляють роєм під стелею.
Але мій клас відразу чує сказане, без кружляння слів під стелею. Учні перегинаються ледь не вдвоє, а регіт прискає з носів. Миттю. Я ще й подумати нічого не встиг. А що я сказав?