— Е-е… бувайте! — кажу я і махаю їм, щоб вони вшивалися. Ніби дівчата отак відразу й послухаються.
Доки бравий фацет складає пакунки в багажник, я наполегливо відганяю однокласниць. Усе ніби в чорно-білому фільмі з прискореною зйомкою, однак нічого не відбувається. Мій новоспечений «батечко» звично сідає на водійське сидіння, а дівчата не перестають на мене витріщатися.
І тоді я наважуюся. Відчиняю дверцята з пасажирського боку, поважно сідаю на шкіряне сидіння поруч з чужим чоловіком, заціплено витріщаючись поперед себе. І на дівчат.
А ось «батечко» в стильній сорочці анітрохи не ціпеніє. Він дивиться на мене. Можливо, розгнівано, а може, здивовано. Я бачу його лише боковим зором. Бо прямим-вперед-поглядом прикипів до Ніни й Вікторії. Я махаю їм рукою, як махає зі свого кортежу королівська подружня пара.
— Е-е… привіт? — голос «батечка» має гострі нотки.
Я не обертаюся.
— Галльо?..
Я далі дивлюся прямо перед собою. На мене ще й такий страх накотив, аж я почав розгойдуватися. О, хай би вже ці дівчата скоріше забралися геть, а я міг вийти з авта й чимдуж чкурнути додому.
— ГАЛЛЬО! — чоловік клацає пальцями просто в мене перед очима.
Та я далі махаю дівчатам, хитаюся і махаю рукою. Чоловік завмирає, довго до мене придивляється.
Раптом його голос м’якне, ніби він хоче мене заспокоїти.
— Е-е… у тебе… є якесь ім’я? — питає він.
— Ні, — гойдаюсь я, але істерика потроху відступає. Дівчата саме зрушили з місця. Ідуть геть від авта.
— Хтось… із близьких? — обережно допитується чоловік. — Ти… звідкись утік?
Слава Богу! Ніна й Вікторія зникли за кутом вулиці. Я перестаю розгойдуватися. Нарешті обертаюся до «батечка», намагаюся придумати достойне пояснення. Та це аж ніяк не просто.
— Антон Альбертсен, — відрекомендовуюсь я тоненьким голосом, таким тоненьким, як і мої нерви. — Я втік від жіночих прокладок…
Я злий на тата. Давно вже так не злився на нього.
— Невже вона сама не може собі купити ті штуки! — кричу я на тата, коли вже сиджу в тому авті, що треба.
Тато спантеличено дивиться на мене.
— Антоне, я лише хотів зробити їй послугу.
Я дивлюся татові просто у вічі й весь аж клекочу від гніву.
— Як же їй пощастило! — гаркаю я і замовкаю, мовчу глухо, сподіваючись, що татові незручно від такого мовчання.
Тато заводить двигун. Ми виїжджаємо з автостоянки. Я вважаю, що тато повинен щось сказати, натомість кажу я.
— Невже не можна й про мене хоч трохи подумати!
Ну, бо на що це схоже, чесно кажучи! Тато щойно покинув свого єдиного сина в крамниці біля каси. З шістьома упаковками жіночих прокладок!
— Звичайно ж, я думаю про тебе, — виправдовується тато. — Але, може, я маю право думати про двох, як ти вважаєш?
Я відчуваю деяку невпевненість, втрачаю запал. Так, колись я дуже бажав, щоб у тата з’явилася дама серця. Та цієї хвилини мені страшенно хочеться, щоб усе було по-старому: без броколі, жіночих прокладок і нетерплячки під дверима туалету, коли ти безнадійно тужишся.
— Не думаю, що жінка в нашому домі повинна бути ПОСТІЙНО! — буркаю я.
Тато озивається, аж коли ми ставимо авто на стоянку під будинком, прокашлюється і каже:
— А ти знаєш, що від бананів може бути закреп?
ЖИТТЯ У САВАНІ
— Кіно?
Ми стоїмо під час перерви на шкільному подвір’ї. З рота мені вилітають хмарки, але не цигаркового диму, а морозяної пари, бо надворі осінь, сонячно й холодно в затінку.
— Клас! — киваю я Сіндре й Карлові.
Уле теж киває. Він раптом вигулькує нізвідки, його б не мало тут бути. Але ось він стоїть упритул до Сіндре й усміхається.
Сіндре ж дивиться лише на мене.
— Може, у п’ятницю? — питає він.
Уле першим вихоплюється з відповіддю.
— Запитаю тата, — радісно вигукує він.
Западає незручна пауза. Карл довго не зводить з нього погляду. Спершу трохи роздратовано, а потім усміхаючись кутиком губ.
— А ти знаєш, що треба скласти вступне випробування? — запитує він.
Уле хитає головою.
— Щоб потрапити в кіно, треба скласти вступний іспит, — пояснює Карл, дедалі більше розтягуючи губи в усмішці. — Ти цього не знав?
Сіндре вже майже пірнув у високий комір свого светра. Його очі блищать від стримуваного сміху.
— Нащо? — дивується Уле.
— Просто так, — відповідає Карл.
Таких фраз Уле не розуміє. У них бракує слів, і вони зависають у повітрі. Уле розгублено дивиться на крутих хлопців.