— Скоро задзвонить на урок, — втручаюсь я. — Тобі треба поквапитися, Уле!
Але Карл іншої думки. Він скрикує «Йо!», і Уле нікуди не квапиться. На жаль.
— Треба малювати, — каже Карл.
Я обережно тягну Уле за руку.
— Пісюни треба малювати, — додає Сіндре.
Хлопці переглядаються і сміються.
Та Уле не сміється з ними.
— Пісюни? Навіщо? — вигляд у нього стурбований.
Карл і Сіндре замислюються, ледь не пирскаючи реготом.
— І вуса, — каже Карл, хоча це зовсім не відповідь на запитання Уле. — Щоб пустили в кіно, треба намалювати п’ять вусів і п’ять пісюнів… на газетах.
Сіндре це видається таким дотепним, що він аж згинається удвоє від сміху.
— У «Ківі»! — аж гикає він, червоний мов буряк.
Нарешті дзвонить дзвоник.
— А який іспит складав ТИ? — питає мене Уле дорогою до класу.
Я ціпенію.
— Та… це таємниця…
Карл наздоганяє нас.
— Не забудь, що все треба зафільмувати, — каже він, штурхаючи Уле в бік. — На мобільний.
— Що відрізняє людину від тварин?
Почався урок природознавства, і це Уте запитує.
— Ми маємо менше хутра, — гигоче Сіндре й додає: — За винятком хіба класного керівника С-класу.
Усе сміються, бо класний керівник С-класу має заріст на обличчі. Хоч і жінка.
Уте не зважає.
— А ти чув про голого землекопа з родини щурячих? Вони мають ще менше волосистості, ніж люди.
Усі й із цього трохи сміються, але Фатіма вирішує бути серйозною.
— Люди вміють щось створювати своїми руками, — каже вона. — Будувати будинки, наприклад.
— Добрий приклад, — починає Уте, але її уриває Сівер.
— Наша собака час від часу думає, ніби вона вагітна, — його слова звучать геть безглуздо, але він веде далі: — І тоді вона будує собі лігво з подушок.
Уте всміхається, киває.
— Так, тварини теж вміють будувати. А вам коли-небудь доводилося бачити термітник зсередини? Досконалий витвір архітектурного мистецтва! З власною системою охолодження!
Клас трохи притихає, задумавшись.
— А тварини можуть закохуватися одні в одних? — цікавиться Сара.
— Звісно, можуть! — вигукує з місця Ніна, майже ображено.
Її мама вміє розмовляти з кіньми, шепочеться з ними.
Уте киває.
— Уявіть собі собачу маму з цуценятами…
Її уриває Вікторія, сплескуючи руками.
— Але ми розумніші за тварин!
— Так, розумніші, — погоджується Уте. — Хоч і нищимо планету, на якій живемо. Можемо подискутувати, наскільки ми розумні…
Клас серйознішає. Зрештою, озивається Фатіма.
— А яка найважливіша відмінність між людьми й тваринами?
— Ми вважаємо, що це совість, — відповідає Уте. — Здатність контролювати емоції, коли розуміємо, що вони можуть зашкодити іншим.
Карл не стримується.
— Не вдарити якогось вискочку, навіть якщо він сам напрошується?
Уте ігнорує його слова.
— І здатність на співчуття, — веде вона далі. — Те, що ми здатні відчувати чужий біль як власний.
Сара тягне руку.
— Люди не аж ТАКІ добрі, — заперечує вона.
— Твоя правда… Але ми, люди, ЗДАТНІ на співчуття. Інше питання, чи цією здатністю КОРИСТУЄМОСЯ…
Потім ми працюємо в групах. Я і заучки. Читаємо, гортаємо сторінки, занотовуємо. От лишень результатом нашої групової роботи, повинен, на жаль, стати виступ з рефератом. За якусь мить озивається Нільс.
— Може, трохи позмагаємося?
Ейвінн задумується і швидко випалює:
— Двадцять одна.
Я непорозуміло дивлюся на нього.
— Двадцять одна що?
— Чотирнадцять, — каже Нільс.
Я розгублено переводжу погляд то на одного, то на другого.
Хлопці сміються.
— Ми підраховуємо літери в реченні. Наввипередки — хто швидше!
Рятуй, хто може! «Заучки» такі вже заучки. Але я мимоволі всміхаюся. Велика радість — НЕ говорити про сумління та інші високі матерії!
— Можна, я писатиму про слонів? Я маю купу нотаток!
Уле вже давно тягне вгору руку, хоча в цьому немає ніякої потреби, коли працюєш у групі.
— Чудово, — усміхається Ейвінн і хитро поглядає на нас, гортаючи свій блокнот. — Мої записи — суцільна дурня, самі погляньте!
На сторінці блокнота лише два речення:
«Нільсова мама володіє мовою тіла.
Пердіння — засіб комунікації».
Ми голосно регочемо. О, так. Я добре пам’ятаю той урок про звуки й запахи тваринного світу. Про способи спілкування і співжиття тварин. А способів ціла купа.