Мій погляд ненароком падає на власні нотатки, речення у самому низу сторінки: «Існує багато способів підтримувати співіснування у зграї».
Дивлюся на Уле. І перестаю сміятися. Бо одне — лизати вожака, як чинять вовки. І зовсім інше — малювати вуса й пісюни на газетах. Як доведеться вчинити Уле.
Я трясу головою, щоб витрусити з неї ті думки.
— А що там з антилопами гну? — питаю я.
— Двадцять! — хором вигукують Нільс та Ейвінн.
І ми знову регочемо. Відчуваю, як добре реготати, сховавши голову в плечі.
Трохи згодом, коли я стою біля смітника й застругую олівець, підходить Сіндре.
— Бачу, тобі весело з заучками?
І світ знову похмурніє. Я пригладжую долонею чуб і не знаю, що сказати. Просто стружу олівець і напружено думаю про способи зміцнення комунікації у зграї. Тобто в Вищій лізі класу. Щоб задемонструвати, на чиїй я стороні.
— Я придумав прозиванку, — раптом кажу я.
— Га?
— Придумав прозиванку нашій учительці з природознавства, — пояснюю я і, зробивши театральну паузу, додаю: — НЕПРИРОДНА Уте.
Сіндре так довго витріщається на мене, що я вже починаю хвилюватися. Що не так: надто радісно спілкувався з заучками чи надто нахабну прозиванку вигадав? Та раптом Сіндре сміється й по-приятельському гепає мене в плечі.
— Непрюродна Юте, — перекривляє він німецьку вимову й повертається до своєї парти.
Сама Неприродна Уте не особливо мила вчителька, хоч і веде чудовий предмет — природознавство.
Решту уроку я почуваюся бридко. Після уроків я ще затримуюся на шкільному подвір’ї, вішаю лапшу на вуха Уле. Але ж сам винен.
— Мені ще треба в бібліотеку, підготувати домашнє завдання, — кажу я. — Поговорити зможемо ввечері.
Лише останні слова правдиві. Бо я не маю ніяких намірів сидіти в бібліотеці за домашнім завданням. Натомість планую зустрітися з нашою Вищою лігою без Уле. І змусити їх, аби вони припинили дражнити Уле отим вступним іспитом перед відвідинами кіно.
Як це влаштувати, я ще не знаю.
— Йо! — починаю я першим, коли Сіндре та Карл, недбало волочучи ноги, виходять з дверей шкільної будівлі.
Це слівце стало звичним початком будь-якої розмови у Вищій лізі.
І тут же замовкаю. Відразу ж після «Йо!». І це не має нічого спільного ні з Уле, ані з кіно.
Бо внизу, на автостоянці, я раптом помічаю чоловіка, який щосили мені махає рукою. Чоловік у трохи затісному зеленому светрі, який вийшов з моди ще п’ятнадцять років тому. З кінським хвостиком.
Рятуй, хто може! Що тут загубив мій ТАТО?!
На біду, Сіндре й Карл майже водночас зі мною теж його помічають.
— Хто це? — питає Сіндре.
— Е-е… — думки гарячково метаються в голові, але якось без пуття. — Один знайомий…
З якогось дивного дива, я намагаюся пояснити детальніше.
— Я йому не родич… Його звати Б’ярне… Мортен… е-е… Еллефсрюд.
Б’ярне Мортен Еллефсрюд? А ЦЕ звідки взялося?
Сіндре й Карл запитально дивляться на мене. І на чоловіка в зеленому светрі.
Б’ярне Мортен Еллефсрюд відчайдушно махає руками.
— Дивний дядько, — мовить Сіндре.
— Та, трохи є, — мимрю я хрипким голосом. — Сподіваюся, він скоро піде собі.
Але Б’ярне Мортен Еллефсрюд нікуди не йде. Він підстрибує, вимахує руками й щось викрикує.
— Він… трохи… е-е… схибнутий, — кажу я вибачливим тоном. — Ні, небезпечним не є, тобто… я іноді пригощаю його батоном…
Батон? Чому батон? Ніби тато качка або голуб.
— Батоном? — перепитує Сіндре.
— Ага, батоном, — киваю я. — Він часто почувається голодним у цей час…
Я швидко рушаю до стоянки, щоб круті хлопці не встигли отямитися і не пішли за мною. Розкриваю наплічник, виймаю недоїдену канапку й простягаю татові такими виразними жестами, щоб видно було здаля. Навіть гладжу його по голові. А тоді бігцем кидаюся назад до хлопців, не даючи татові оговтатися.
ПРОЩАВАЙ, ВАННО!
Я йду не додому, а відразу до Сіґне Салвесен.
Добре мати таку знайому, з різних оглядів. До того ж я маю поважну причину прийти до неї в гості: ластів’ята потребують догляду, тож ми — я та Іне — провідуємо їх щодня.
Двері відчиняє Іне, і я невимовно радий її бачити саме цієї миті. Радий, що існує місце, де ми можемо бути лише удвох, майже як колись.
Сіґне стоїть у коридорі вдягнена в пальто.