— Добре, що ви самі даєте собі раду, — каже вона й додає: — Печиво в кухні на столі.
Я запитально дивлюся на Іне. Але вона хапається за ходунці Сіґне, щоб знести їх вниз сходами, доки сама Сіґне важко клигає, тримаючись за поручні.
— Усе гаразд, — каже потім Іне й махає на прощання рукою.
Сіґне теж махає і зникає надворі.
— Куди вона зібралася? — питаю я.
— До своєї божевільної сестри.
Я недовірливо дивлюся на Іне.
— І не питай мене — чому.
Я й не питаю. Хоч це і дуже дивно. Ми з Іне заходимо у ванну. І у ванній мені дуже кортить сказати, чому Сіґне забралася з хати.
— Привіт! — вітається Мартін.
Бо це він сидить на підлозі ванної у помешканні Сіґне і фотографує пташенят своїм телефоном. НАШИХ пташенят, яких врятували ми з Іне. Годували їх, дбали про них.
Іне сідає біля нього й усміхається.
— Мартін теж любить пташок. Він має папужку, Джмелика. Удома в свого тата, — розповідає Іне.
Мартін киває.
— Він уміє казати «Прощавай, ванно!».
— Хто? Твій тато?
— Папужка! — сміється Мартін.
Іне теж сміється.
Що ж дивного… Іне ж вважає мене просто потішним…
Я незвично мовчазний, доки ми годуємо пташат і міняємо серветки в кубельці. Серветки вибруднені послідом, але я навіть носа не морщу. Бо Мартін морщить, ще й як!
— То чим ти цікавишся взагалі? — питає мене Мартін, коли я помив руки.
Це що таке? Зав’язування приємного знайомства?
Я витримую паузу, а потім кажу:
— Бодібілдингом.
— Бодібілдингом? — заливається сміхом Іне.
Мартін одним поглядом оцінює мої біцепси. Дуже побіжним поглядом.
— Тільки почав, — пояснюю я, злий на Іне.
— Круто! — усміхається Мартін.
Тієї миті мені хотілось би почути бридку погорду в його голосі, щоб я міг ненавидіти його з чистим сумлінням. Але він щиро намагається говорити приязно. І це найгірше.
— Мартін, до речі, отримав роль, — повідомляє Іне. — Роль Денні. Сьогодні був відбір.
— Круто, — кажу я без тіні усмішки.
— Насправді, мені трохи незручно, — мовить Мартін. — Я ж мало кого знаю у цій школі.
Та ну? Воно й не дивно, анітрохи. Бо ж Мартін реп’яхом учепився в Іне й ні з ким більше не дружить. Найкращий час знайти собі своїх друзів!
— З часом матимеш і свою компанію, — втішаю я. — Може, подружишся з кимось, хто теж любить… танці? І співи…
Мої слова звучать трохи в’їдливо, хоч я й не мав такого наміру.
— Може, ми сьогодні втрьох погуляємо?
Знову Іне за своє. Ніби Мартін потребує допомоги в знаходженні друзів. Мартін, який схожий на юного бога чи як там кажуть… На грецького бога?
— Може, пізніше, — хрипко відповідаю я. — Останнім часом… трохи зайнятий, не маю часу.
Хоча, правду кажучи, я не маю часу лише на Мартіна. І ніколи не матиму.
Бо він не вписується у нашу дружбу з Іне. Він взагалі нікуди не вписується…
Коли я спускаюся поверхом нижче від Сіґне, удома застаю лише Анну.
— Мабуть, знову пішов на роботу, — пояснює вона, коли я питаю, де тато. — Хотів ще зайти до тебе в школу. Ти з ним зустрічався?
— Зустрічався, та то таке… Більше руками помахали…
— Помахали? — дивується Анна.
— Так! На мене… е-е… друзі чекали!
Анна готує піцу, лише для нас двох. З пепероні й ананасом. І запалює свічечки.
— Як тобі життя у старшій школі? — питає вона з повним ротом, як і я.
— Десь так, як у савані.
— У савані?
Я намагаюся пояснити.
— Чули про антилоп гну? І про левів?
— Ну-у, чула… — невпевнено відповідає Анна.
— Ось так і в нас…
Потім ми дивимося телевізор і ласуємо виноградом. І я знову думаю, що Анна класна жінка, цілком ОК. Хоч і має ледь помітні вусики. І хоч, на моє категоричне переконання, сама повинна купувати собі прокладки.
Увечері, перед сном, я десять разів відтискаюся від підлоги і виконую чотирнадцять стійок на руках з підгинанням колін. Потім намагаюся виміряти біцепси поламаним складаним метром, але то марна затія.
І тієї миті, коли я записую собі в телефон нагадування «Кравецький сантиметр», приходить повідомлення від Уле. Як завжди, капслоком:
«МОЖЕ, ПРОСТО ВІДМОВИТИСЯ ВІД КІНО?»
Я важко зітхаю, набираю текст.
«Я тобі допоможу, Уле. Обіцяю».
Важке життя у савані.
БІЦЕПСИ Й КОШМАР