Уле киває.
— ОК! Виживають найсильніші!
Трохи дивно, що саме ВІН це каже…
Після тренування ми з Уле вечеряємо. На щастя, тато Уле полегшує нам умови виживання. Його пиріг ще довго триматиме мене при житті.
— Я чув, ви зібралися в кіно на вихідні? — питає він, доки ми наминаємо вечерю.
— Так, — раптом хрипну я. — У п’ятницю.
Я кілька разів киваю, запихаю великий шматок пирога в рот і ледь не молюся, щоб Уле нічого не ляпнув. Але даремні мої сподівання.
— Ще не остаточно відомо. Спершу я повинен виконати деякі умови, — каже Уле.
Я перестаю жувати. Як традиційно! Якщо щось має піти погано, то так і буде. Знову мій живіт стискається грудкою. Бо Улині тато й мама наймиліші люди на планеті. Не думаю, що вони зрадіють, почувши про особливий вступний іспит у кіношний світ винятково для їхнього сина.
— Деякі умови? — дивується мама Уле.
Я миттю їй усміхаюся.
— Ні-ні! Це Я повинен виконати… е-е… деякі умови. А тоді неодмінно буде кіно!
Я прикладаю палець до губ, але так, щоб це бачив лише Уле.
Спершу він розгублено дивиться на мене, потім широко всміхається, аж очі стають вузькими щілинками.
— Кіно неодмінно буде! — повторює Уле й киває.
Уле таки вміє дотримуватися таємниць.
Хотів би я так само добре, як викручуватися з дивних ситуацій, ще й уміти малювати вуса й пісюни на газетах…
ХЛОПЧИНА (13) ВЧИНЯЄ АКТ ВАНДАЛІЗМУ
Деякі речі робиш уперше. А деякі — востаннє.
Я стою перед «Ківі», озброєний чорною тушшю й мобільним телефоном Уле, і впевнений в одному: уперше і востаннє! Ніколи-ніколи такого не повторю!
Четвер по обіді. Я попросив Уле не виходити з дому. Чесно кажучи, мені зовсім зараз не потрібний ні він, ані його мова тіла. Мені, гадаю, потрібне диво. Допомога з небес чи щось таке. Тому, коли двері крамниці відчиняються, я чиню так, як футболісти-католики перед виходом на поле. Здається, це називається «хреститися»…
Із заціпенілим поглядом, не повертаючи нікуди голови, входжу досередини, розглядаюся за газетами, панічно тереблю у кишені ручку. Так, я продумав, як усе провернути. Ручка — у правій руці, мобільний Уле — у лівій. Ну, і, звичайно, ніхто не повинен цього бачити.
Але те, що годиться для футболістів-католиків, у мене, ясна річ, не спрацьовує.
Перша невдача: газети лежать у стояку біля самої каси.
Друга невдача: хто сидить на касі? Звісно, бородатий чоловік. Чоловік, який питав мене, чи я маю клієнтську картку. І який репетував на всю крамницю: «ТИ КУДИ?!» — коли я втікав від шести пачок жіночих прокладок.
Ясно як білий день: небеса мені сьогодні нічим не допоможуть!
Я роззираюся і бачу все в чорних тонах. Та все ж з’являється якийсь проблиск. Бо ж газети й журнали — це майже те саме, хіба ні? Принаймні схожі.
На відміну від газет, журнали стоять у глибині залу.
Біля журналів стовбичить якась жінка. Шкода… Але я стаю поруч із нею і оцінюю ситуацію.
Чи радше оцінюю журнали. Якщо малювати вуса, то мають бути ж обличчя. А якщо спершу подомальовувати пісюни…
Від самого початку стає зрозуміло: знайти представників чоловічого роду буде важко, бо навіть журнали для чоловіків мають обкладинки з жінками. За винятком «Життя в дикій природі» та «Рибальства» з лосем на тлі заходу сонця і чоловіком з лососем у руках. Та якщо йдеться про акт вандалізму, то стать не має аж такого значення.
Усе ж я вирішую почати з вусів. Обираю «Ми шістдесятирічні», «Дім» та «Твої гроші» з милими мармизами крупним планом на обкладинках. Скоренько наквацяю вуса, хай лиш дама зникне.
Вона майже йде, та спершу гортає журнал «У добрій формі», а потім, скрушно зітхаючи, кладе на полицю.
Я теж зітхаю, нервово озираюся. Але швидко підбадьорююся, бо полиця з журналами наполовину схована від каси й від решти крамниці.
Я виймаю телефон Уле, вмикаю камеру.
За мить — сигнал на старт. Дама біля мене вирішує взяти «Апетит» і відразу зникає за полицями з мийними засобами й туалетним папером.
ОК, втрачати нема чого. Ручка — з кишені, телефон — в режим зйомки. Починаю з «Дому». «Яблучно-пирогове щастя» написано вгорі, жінка на обкладинці щасливо всміхається з великим пирогом у руках.
З домальованими гітлерівськими вусиками вона й далі всміхається.
Бабуська в журналі «Ми шістдесятирічні» тепер красується з закрученими догори вусами, а жінка-мільярдер на обкладинці «Мої гроші» — з вусиками-щіткою. Я мимоволі всміхаюся. Але не забуваю роззиратися навкруги й із задоволенням констатую, що мого робочого спокою ніхто не порушує.