Домальовано п’ять вусів. Що ж, усе йде за планом. Я майже починаю вірити в Бога.
— Лише трішки мені допоможи, — безгучно шепочу я Йому. — Ще п’ять пісюнів і все!
Ніколи не знаєш, чи Бог усе сприймає буквально.
Першим обираю рибака з лососем. Результат не надто достовірний, але я й не маю таких намірів. Потім змінюю стать ще двом дамам на фотообкладинках і мільярдерці, обличчя якої щойно освіжив вусами-щіткою.
Yes! Чотири з п’ятьох! Знову роззираюся. Аж так добре не буває: поблизу мене ані живої душі.
На жаль, на полиці не так багато журналів з фото на повний зріст. Я трохи втрачаю час, швидко перебираючи журнали. «Мисливство», «Пенні» чи «Ілюстрована наука»?
Кінь у «Пенні» стоїть за кущем, а робот в «Ілюстрованій науці» має колеса замість ніг.
Зрештою, домальовую пісюн лосю на обкладинці «Життя в дикій природі» і полегшено зітхаю… на дві секунди.
Раптом завважую, що щось не те. Може, якась тінь або ледь чутний звук. Важко визначити.
Одне ясно: це зовсім не Бог прийшов мені на допомогу. Хтось кахикає просто в мене за спиною. Кахикає характерно для чоловіків.
— А ти знаєш, що ми в крамниці маємо відеонагляд? — начеб упізнаю я басовитий голос.
Моє серце провалюється аж у п’яти.
Я поволі обертаюся. Не смію підвести очі. Та й зайве підводити очі. Мені достатньо того, що я бачу внизу: пара ніг у штанах… зелених.
— Ти розумієш, що я можу здати тебе в поліцію? — запитує касир.
Його звати Ґейр, так написано на бейджику.
— Здати в поліцію? — перепитую я змертвілим голосом.
— За вандалізм…
Касир суворо дивиться на мене.
Я гарячково роздумую, як би то накивати п’ятами. Але Ґейр — великий дядько. З моїм щастям, не здивувався б, що він чемпіон світу з боротьби.
— То був… своєрідний експеримент, — мимрю я.
— Ага… Який саме?
— Ну… соціальний, — кажу, бо десь чув такий термін — «соціальний експеримент».
— І чого ж він стосується?
Чого стосується? Уявлення не маю. Мій погляд ковзає фотографією жінки на обкладинці «Shape up».
— Жінок, — випалюю навмання.
— Жінок? — Ґейр витріщається на «Життя у дикій природі».
Господи! Що цей чоловік собі про мене подумав? Хлопчисько, який купує шість упаковок жіночих прокладок і домальовує пісюни ЛОСЯМ?!
Заради дослідження про ЖІНОК?!
Та найгірше в тій ситуації те, шо він справді може мене ЗДАТИ! У поліцію…
Я вже бачу в уяві заголовки газет. «Хлопчина (13) вчиняє акт вандалізму: домальовує статеві органи лосю». Або: «Родина у відчаї: ніколи не думали, що він на таке здатний».
— Я можу заплатити, — белькочу я, витягуючи гаманець із задньої кишені штанів. — Чотириста… — нишпорю ще в кишені за монетами. — Чотириста сімнадцять. Більше не маю!
Тремтячою рукою простягаю гроші касирові.
Якусь мить панує тиша. Ґейр рахує, потім підводить на мене погляд.
І раптом повертає гроші.
— Не варто, грошей однаково замало, — каже він.
Я відчуваю, що ось-ось заплачу. Як маленька дитина. Кинуся в ноги, вчеплюся в зелені штанини й благатиму милосердя і пощади.
Але Ґейр голосно крекче. Багатозначно киває на туш у моїй долоні, простягає руку.
Я неохоче підкоряюся.
— Соціальний експеримент, кажеш?
Ґейр підманює мене пальцем ближче, зловісно усміхаючись.
Я підходжу, мов загіпнотизований, і, мов загіпнотизовано, дивлюся, як він виймає корок з пляшечки з тушшю.
ЧОМУ ПОТРІБНА ШАПКА
Статус Антона Альбертсена, 13 років:
Колір волосся: звичайний
Очі: сірі
Зріст: не вартий уваги
Особливі прикмети: пісюн на чолі
О, так. Саме таким жахливим може бути життя. Ґейр у зелених штанах намалював пісюн на моєму чолі. Тушшю.
Я біжу додому, плач бухикає в горлі, я з несамовитим гнівом у душі фантазую, ЩО намалював би на чолі Ґейра. І КУДИ копнув би його щосили! І який прибацаний вигляд він має у зелених штанях!
А ще думаю, як було б чудово, якби ми жили в суспільстві, позбавленому камер відеоспостереження.
У голові лише одна незлостива думка: я неймовірно люблю светри з великими капюшонами. Розумію тепер, чому арештовані злочинці натягають на голови капюшони.